Благочинний Володимир-Волинського району ПЦУ отець Василь не вірить у патріотичність духовенства з іншої конфесії
Церковні миші в Мишеві — найбідніші в окрузі
А чого найбідніші, бо в тутешній Свято-Миколаївський храм, що на Іваничівщині, уже з місяць жодна людина не заходила
Село поділилося на дві групи — «вони» і «вони»
Коли висвітлював релігійне протистояння в цьому невеличкому селі Іваничівського району, у мене як у людини, не надто обізнаної в теології, виникло два запитання: якому патріархату належав єрусалимський храм, у якому молився Христос, і чи можна тодішніх священнослужителів, які фактично розіп’яли Сина Божого, вважати розкольниками?
Щоправда, в Мишеві про такі речі мені не розповідали, а за давніми духовними традиціями українського народу звинувачували одне одного в різних «смертних» гріхах.
Завітали ми сюди в неділю вранці. Церкву довго шукати не довелося, вона відразу зустрічає подорожніх при в’їзді в село. Це найдавніша тутешня будівля, споруджена ще в 1885 році. На подвір’ї — порожньо, на дверях скотчем надійно приліплено папірець із прізвищами і підписами. Повз проїжджали «жигулі», водій, побачивши камеру, зупинився. Питаємо:
— А чому церква замкнута?
— Їдьте до батюшки, який «править» он там, у хаті, він вам розкаже.
Готуючись до відрядження, ми дізналися, де нині відбуваються богослужіння однієї й другої конфесій. Звісно, що йдеться про ПЦУ і УПЦ. Остання належить Московському патріархату, але її прихильники чомусь обурюються, коли в цій абревіатурі є приставка МП. Так-от, у невеликій хатині облаштували собі храм віряни конфесії, «що перебуває в єдності з Російською православною церквою» (сподіваюсь, я це правильно написав і ніхто не молитиметься за моє «вразумлєніє» різними напастями). Мишівці, які зібралися тут на молитву, охоче погодилися з нами поспілкуватися. Скільки їх було — не скажу, бо й так ходжу по тонкій кризі, а питання кількості — стратегічне. Зійдемось на тому, що було багато. До нас вийшли зі свіжопофарбованої дерев’яної хатини привітні жіночки, згодом — священник і матушка.
Ми бачимо, що вони проповідують: що сьогодні на Сході війни нема, що вона — братовбивча, що там немає російських військ, що це ми натворили тих чудес і того горя. Тому ми ніяк не можемо допустити, щоб тут, на Заході України, розпочалася друга агресія.
Розповідали нам люди про переслідування і свавілля з боку своїх сусідів, а ще висловили впевненість, що журналістів у Мишів покликали опоненти, щоб їх оббріхувати.
Загалом село поділилося на дві групи — «вони» і «вони». Здебільшого так називали одне одного православні.
Віряни ПЦУ цього дня зібралися на богослужіння під Свято-Миколаївською церквою десь опівдні. Священник приїхав із сусіднього села. Ви, напевно, вже здогадалися, що їх також було багато. У них теж виявилося чимало претензій до своїх одновірців. Спробуймо почути обидві сторони.
«Врешті поліція не витримала і «опечатала» храм — ні вам, ні нам»
— Як так сталося, що в неділю вранці сільська церква замкнута?
Віра Дубинюк, вірянка УПЦ (МП):
— Це тягнеться з лютого. Нам у церкві священник розповів, що до нього приїжджала Кревська (на той час голова Іваничівської РДА. — Ред.), яка пропонувала, щоб він перейшов у «тоє» ПЦУ. Він відмовився, бо священник на своєму місці. Тоді почалися погрози. Зібрали збори, щоб ділити церкву… При вході — крик-гам. Ми не відступаємо: хочемо той храм, він наш споконвіку, і свого священника, який править у нас уже 30 років. А вони ж постійно скандали роблять… Виготовили якісь нелегальні документи.
Я особисто їх не бачила, але скрізь кажуть, що це нелегально, на наш код зроблені. І наша церква якось раптом стала недіючою, і священник вже не має права до церкви, і люди не мають. Ворожнеча, сварки. Куди ми тільки не зверталися… Врешті поліція не витримала і «опечатала» храм — ні вам, ні нам.
Отець Василь, благочинний Володимир-Волинського району ПЦУ:
— Ми бачимо, що вони проповідують: що сьогодні на Сході війни нема, що вона — братовбивча, що там немає російських військ, що це ми натворили тих чудес і того горя. Тому ми ніяк не можемо допустити, щоб тут, на Заході України, розпочалася друга агресія. Бо там, на Донбасі, московські попи не навчали любити Україну, не навчали рідного слова, а казали, що ми — меншовартісні, а Росія для нас — цар і бог, тому вони закликали ворога. Багато московських попів кричали, що Путін правильно зробив би, якби пішов на Захід, він би завоював тоді всю Україну. Тут люди слухали цю брехню, і коли Українська церква отримала Томос (вони й далі не хочуть нас визнавати, інші церкви визнають, а в ріднім краю вони кричать, що ми розкольники і неправдиво отримали цей документ), громада від’єдналася. Всі документи на право користування цим храмом є, але Московський патріархат не впускає нас.
Віра Дубинюк, вірянка УПЦ (МП):
— Тобто нашу церкву захопили. Наче ви прийшли в мою хату, зробили документи і забрали її.
Матушка Марія, вірянка УПЦ (МП):
— Нас є більшість, де той закон, що має бути 2/3 вірян… Коли ми зробили збори, нас було більше як 2/3.
Валентина Гуменюк, вірянка ПЦУ:
— Ми просили свого батюшку Івана, у болоті на коліна ставали, щоб він разом з усіма перейшов у Православну церкву України. Нас тут є більшість, вони хоч кажуть інше, але збирають людей з усіх навколишніх сіл.
Володимир Гуменюк, вірянин ПЦУ:
— Нас у три рази більше, ніж зараз зібралося біля церкви. Але є старі люди, їм важко стояти на холоді, а в церкві можна на лавочці присісти.
Галина Кошлата, вірянка УПЦ (МП):
— Сказали описати все, що є в церкві. Яке вони мають право описувати? Там кожна людина щось купила за свої гроші…
Матушка Марія, вірянка УПЦ (МП):
— Тим паче з їхнього боку ніхто нічого майже не давав.
Отець Іван, священник УПЦ (МП):
— Вони в церкву не ходили, комуністи…
Володимир Гуменюк, вірянин ПЦУ:
— Кошти, які здавали люди, забирав батюшка. Двадцятку розігнали, звіту ніякого не було. Ремонту в церкві не проведено. Вагонкою оббили її всередині, цегла пріє, підлога провалилася.
«Хай краще люди моляться, ніж мають проклинати одне одного»
— Як ви бачите вирішення цього конфлікту?
Матушка Марія, вірянка УПЦ (МП):
— Нехай вони нам повернуть нашу церкву.
Галина Кошлата, вірянка УПЦ (МП):
— Вони нам погрожують, називають всяко — сепаратистами, москалями, дітям у школі погрожують.
Віра Дубинюк, вірянка УПЦ (МП):
— На Майдан гроші давали, їздили, а тепер нас називають сепаратистами.
Хтось із гурту вірян УПЦ (МП):
— У мене діди в «бандерах» були, які ми сепаратисти?
Володимир Гуменюк, вірянин ПЦУ:
— На Миколая в нас була відправа. Директорка школи робить у цей час батьківські збори, вона придерлася, чого дітей послали під церкву. Вчителі бояться. Навіть були факти мстивості батьків через дітей.
Валентина Гуменюк, вірянка ПЦУ:
— Як так можна? Щоб сьогодні зі сходів взяти і жбурнути жінку?! А ми їх і пальцем не зачепили…
— А ви б погодилися на мирне співіснування з іншою конфесією і в одному храмі?
Отець Іван, священник УПЦ (МП) і декілька вірян:
— Ні!
Матушка Марія, вірянка УПЦ (МП):
— А закон тільки для одних діє, для інших — ні?
Галина Кошлата, вірянка УПЦ (МП):
— Якщо ми підемо з ними в храм: сьогодні службу відправимо, а наступної неділі вони свої замки поставлять, нас виженуть.
Матушка Марія, вірянка УПЦ (МП):
— Це не ті люди, з якими можна про щось домовлятися.
Отець Василь, благочинний Володимир-Волинського району ПЦУ:
— Ми за почерговість. Я просив: не можна, щоб люди ворогували… Кажу: «Отче Іване, ви з 8:00 до 12:00, я з 12:00 відслужу. Хай краще люди моляться, ніж мають проклинати один одного. — «Ні! Закрити церкву!» Всі, хто з ним був, проголосували, щоб церкву закрити...
