Кохання у візку

Того травневого дня, коли ми зустрілися з Вікторією і Сергієм, дощ лив безперестанку. І хоч мені хотілося сфотографувати героїв сторінки «Любить! Не любить» на прогулянці, не наважилася запропонувати в таку погоду одягнутися й вийти надвір. Але, мабуть, з волі Бога це сталося: я чекала маршрутку, щоб доїхати до центру, і в якусь мить побачила цю подружню пару у відповідній до погоди екіпіровці на вулиці. Тож кадр, який так хотілося зробити, був. Дуже зворушлива картинка: чоловік тримає свою кохану за руку, і вони йдуть тротуаром. Чи їдуть… Можна не сумніватися, що перехожі ще довго дивляться услід цим молодим людям, коли вони на вулиці, бо бачать справжнє кохання.

Вікторія і Сергій побралися два з половиною роки тому. А ось шлях, пройдений ними до їхньої зустрічі, непростий. Якщо не сказати — ​неймовірний.

— Я народилася з вадою хребта, — ​розповідає жінка. — ​Операцію зробили, коли мала сім років. Але, як виявилося, запізно. У перший клас мене мама водила (я ще трохи могла стояти, йти), а потім уже вчителі приходили до мене додому.

13 травня 2017-го побралися. І числа 13 не злякалися, бо ж то, як каже жінка, у першому посланні до коритян якраз у тринадцятому розділі — ​гімн любові, де є такі слова: «Любов — ​довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться…». Тож хіба не це має переважати будь-які забобони?

Їй було 17, коли прийняла хрещення. Відвідувала церкву «Фіміам». І через сім’ю Больчуків, яка організувала у Боратині Луцького району реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила у Норвегію. Спортом і вокалом займалася дев’ять місяців.

Про церкву «Фіміам» не випадково зайшла мова: саме завдяки їй через спільних друзів Вікторія познайомилася із Сергієм, життя якого до того, як у його долі з’явилася майбутня дружина, було драматичним. Виріс у повноцінній, благополучній сім’ї. Але так сталося, що з дитинства полюбляв вулицю з її пригодами. І з часом ця «вулиця» затягнула так, що почав «непотрібними речами займатися». Ще школярем за компанію спробував дурману. А коли вчився у проф­техучилищі, то став залежним від наркотиків. І не коноплю курив для доброго настрою перед дискотекою, а сильніші препарати. Ходив, як сам каже, краєм прірви: міг не раз і в тюрму потрапити. Та «Бог уберіг» — ​він прийшов до храму, пізнав любов віруючих і почав нове життя.

Молодим людям пам’ятне літо 2016-го, коли Сергій у християнському таборі на Любомльщині вже насмілився проявити симпатію до своєї майбутньої дружини.

— Я старався побути з Вікторією, поговорити. Вона, може, ще й не здогадувалася про те, що в моїй душі зародилися почуття до неї.

— Та ні, я відчувала якесь уже особливе ставлення до себе, — ​підправляє чоловіка жінка. — ​Але сама собі говорила: а може, це я себе «накручую», як це буває у дівчат. Одне слово, відганяла думку про те, що подобаюся Сергієві,  ​щоб потім не розчаруватися. Щоб боляче не було.

Дев’ять місяців вони виношували свої почуття. 13 травня 2017-го побралися. І числа 13 не злякалися, бо ж то, як каже жінка, у першому посланні до коритян якраз у тринадцятому розділі — ​гімн любові, де є такі слова: «Любов — ​довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться…» Тож хіба не це має переважати будь-які забобони?

Цікавлюся, якою була весільна подорож Романчуків, і виявилося, що в них було їх аж дві.

— Сергій хотів у Карпати, а я — ​на море, — ​каже Вікторія. — ​Тож спершу, у травні, подалися в гори, а вже влітку — ​на Чорне море.

— Ми були в Микуличині — ​неподалік від Буковеля, — ​додає Сергій. — ​Насолоджувалися дивовижними краєвидами й тим, що нарешті удвох. Їхали автомобілем, я був за кермом. Могли зупинятися, роздивлятися найцікавіше, фотографуватися. А ще на квадроциклі каталися, на підйомнику. Було трохи екстриму.

Сьогодні Вікторія працює реабілітологом-ерготерапев­том у вже згаданому центрі «Агапе». Сергій там же має роботу доглядача — ​допомагає неповносправним людям. Обоє навчаються: вона — ​в Академії рекреаційних технологій і права, він — ​у біблійному коледжі. Подружжя орендує квартиру: вирішили жити окремо, бо в них, вважають, своя сім’я — ​свої правила і звички. Як говорять, з батьками хороші стосунки, але краще в гості одне до одного ходити.

…Мені дуже хотілося почути про плани молодих людей на «візит» у родину лелеки. Але не наважувалася поставити це дуже делікатне питання. Тож була їм вдячна, коли вони, ніби інтуїтивно відчувши мої думки, самі про це заговорили: «Ми мріємо, звичайно, про дітей — ​щоб сім’я наша стала більшою». Залишалося побажати, аби до них прилетів бузько і подарував батьківство.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.