Волинський хірург Валіхновський: «До пацієнтів треба ставитися, як до своїх дітей чи онуків» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.50 € 26.51
Волинський хірург Валіхновський: «До пацієнтів треба ставитися, як до своїх дітей чи онуків»

Хірург Любомир Валіхновський переймається долею Богдана Панасюка.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Волинський хірург Валіхновський: «До пацієнтів треба ставитися, як до своїх дітей чи онуків»

Кожна зустріч із заслуженим лікарем України, завідувачем хірургічного відділення Турійської районної лікарні Любомиром Валіхновським дарує цікаві сюжети з його практики. Цього разу він завітав до редакції з молодим чоловіком, колишнім пацієнтом, долею якого перейнявся з дня першого прийому

По той бік барикад на Майдані…

Богдан Панасюк із села Новий Двір, що на Турійщині, від армії не ховався. Підтягнутого, спортивного, симпатичного призовника зарахували до Окремого президентського полку, хоч за зростом він трохи не дотягував до стандарту в 1 м 82 см і важив менше 80 кг. Було це у 2013–му, ще до війни на Сході України. Хлопець служив сумлінно, «муштри» не лякався, бо трудитися звик змалку. Як і всі, рахував дні, тижні, щоб швидше повернутися додому. Але через рік у Києві спалахнув Майдан…

— Нас не питали, як ми ставилися до подій, що відбувалися. Був наказ стояти до останнього, щоб не допустити протестувальників до Адміністрації Президента. Дали щити для захисту від каміння, яке летіло в наші голови. Були дні, коли виносили солдатів на плащ–палатках, бо «швидкі» не встигали забирати поранених. Не вцілів і я. Не вдалося встояти під натиском, упав, ризикуючи бути розтоптаним. Піднятися самостійно вже не зміг, нога була розтрощена, — ​згадував Богдан.

У військовому госпіталі в Києві був величезний наплив травмованих. Лікарі не встигали оперувати. Після хірургічного втручання рядового Панасюка відправили на реабілітацію до Ірпіня, а як зміг ходити на милицях, відпустили додому.

Добре, що допомогу було надано оперативно, інакше її життя навряд чи вдалося б врятувати. От і посудіть, чи можна закривати хірургічні відділення у районних лікарнях.

— Богдан звернувся до мене по допомогу, просив видалити металевий стержень з ноги, яка постійно боліла. Він тоді відчував не тільки фізичні страждання, а й моральні. Хлопець нікому не розповідав, що опинився на Майдані по той бік барикад, що постраждав там, бо на співчуття не розраховував. Я його прооперував, але до одужання ще було далеко. Скерував Богдана в остеомієлітний центр обласного госпіталю ветеранів. І тільки завдяки професіоналізму хірурга Олександра Кругляка, який має великий досвід лікування таких хворих, вдалося зберегти ногу, — ​розповів Любомир Дмитрович Валіхновський, який упродовж усіх цих років підтримує контакт із колишнім пацієнтом.

З уболіванням говорив про те, що Богданову інвалідність держава оцінила у 2 тисячі гривень. А у чоловіка — ​двійко дітей. Як вижити молодій сім’ї?

Дівчаткам — ​ляльки, хлопчикам — ​машинки

У районній лікарні треба бути «універсальним хірургом», адже хворих доставляють з різноманітними патологіями, різного віку. Іноді у такому стані, що довезти їх до обласного центру навряд чи
вдало­ся б.

— Місяць тому оперував 9–річну дівчинку і не міг повірити своїм очам. Дитина скаржилася на біль у животику, думали, що це гострий апендицит. А при розтині побачив кров у черевній порожнині. Звідки? Якби це була зріла жінка, можна було б запідозрити позаматкову вагітність чи гінекологічну проблему. А це ж дівчинка. І виявилося, що в неї дуже «доросла» патологія — перекручена кіста яєчника, яка й спричинила внутрішню кровотечу з некрозом. Добре, що допомогу було надано оперативно, інакше її життя навряд чи вдалося б врятувати. От і посудіть, чи можна закривати хірургічні відділення у районних лікарнях, — ​розмірковує лікар.

Свою юну пацієнтку Любомир Дмитрович не забув привітати з Новорічними і Різдвяними святами. Каже, всім прооперованим дівчаткам дарує ляльки, а хлопчикам — машинки.

Свою юну пацієнтку Любомир Дмитрович не забув привітати з Новорічними і Різдвяними святами. Каже, всім прооперованим дівчаткам дарує ляльки, а хлопчикам — машинки. У відділенні це знають, і малі хитруни іноді «зловживають». «Дядьку, купіть ще й іграшкового візочка для ляльки», — ​циганить смаглявка, яка потрапила до лікарні з опіками обличчя.

— До пацієнтів треба ставитися, як до своїх дітей чи онуків, з любов’ю і співчуттям. Тоді й робота не видається важкою, і пацієнти одужують швидше, — ​підсумував розмову Любомир Валіхновський, хірургічний стаж якого майже пів століття.