Мені не все одно. Колонка Євгенії СОМОВОЇ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.44 € 26.43
Мені не все одно. Колонка Євгенії СОМОВОЇ

Волинь-нова

Мені не все одно. Колонка Євгенії СОМОВОЇ

Переглядаючи світлини, натрапила на зроблену у Львові біля пам’ятника автору всесвітньо відомих «Червоної рути», «Водограю», «Балади про мальви», «Лиш раз цвіте любов» – Володимиру Івасюку

 

Скульптор втілив українського пісняра в металі на повен ріст у русі. Бронзовий композитор, здається, щойно вийшов із консерваторії і крокує проспектом Шевченка.

До пам’ятника приходять екскурсанти. Слухають розповідь гіда про трагічну загибель талановитого співака й автора знаних у всьому світі пісень, якого позбавили життя у 30 років. За офіційною версією, це було самогубство. Мовляв, чоловік мав проблему із психічним здоров’ям, лікувався. Щось вибило його із душевної рівноваги — ​повісився. Але в це не вірили ні рідні, ні друзі. Справу Івасюка то відкривали, то закривали. І лише торік нарешті таки було доведено, що до його смерті причетні співробітники тодішнього КДБ. Правда, їхніх імен так і не назвали.

Ми все ж спостерігали за похоронною процесією із балкона квартири однієї бабусі, котра погодилася впустити нас.

Я пам’ятаю похорон улюбленого композитора і співака. Тоді навчалася у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Пригадую, як нас, студентів ідеологічного факультету, комсомольські й партійні «вожді» лякали виключенням із вишу, якщо, боронь Боже, візьмемо участь у ньому. Але ми все ж спостерігали за похоронною процесією із балкона квартири однієї бабусі, котра погодилася впустити нас.

Передати атмосферу того дня словами нереально. Її треба було відчути. Людське море пливло вулицею. Провести в останню путь автора більш як 100 українських пісень та сотні інструментальних творів прибули шанувальники його творчості не лише зі Львова, а й з інших міст. Кажуть, за домовиною, яку несли на руках друзі, йшло понад 10 тисяч чоловік. Дорога до Личаківського кладовища була встелена живими квітами. Ними вкрили й могилу. Міліція кілька тижнів поспіль мала роботу — ​викидала їх, а люди все несли і несли.

Наш гуртожиток був неподалік Личаківки. Тож через кілька днів, вибравши час, коли поблизу не було підозрілих осіб або хлопців у погонах, пішла з однокурсниками на могилу Івасюка. Вона все ще потопала у квітах. Поміж них помітили записку із віршованими рядками, які пам’ятаю й досі:

Спасибі, брате, за любов жагучу

До рідної вкраїнської землі.

Тепер твою «Червону руту»

Співати будуть солов’ї.

Внизу стояв підпис: «Тріо Мареничів». Залишити таку записку в ті компартійні часи було дуже сміливо. Могли бути чималі неприємності з владою. Мареничі, треба віддати їм належне, не злякалися.

Люди мого покоління любили пісні Івасюка. Тоді вони були шалено популярними. Нині ж, на жаль, рідко звучать в ефірі, барах, на весіллях. Нове покоління вибирає нові пісні. Нерідко чужомовні. Боляче чути в маршрутці російськомовну попсу, а у відповідь на зауваження — ​«А вам не все одно, що слухати?». Ні, не все одно, бо наші смаки формують світоглядну позицію. Тому так важливо наповнювати радіо- і телепростір своєю продукцією, популяризувати рідне, українське, захищати його не лише у законах, які не завжди виконуються, а й у житті.

Євгенія СОМОВА, журналістка, членкиня Національної спілки журналістів.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.