Батюшка обізвав полеглого кіборга «братовбивцею»

«Мій син у тій церкві вінчався і хрестив дітей, а тепер нас звідти виганяють…»

— На день народження Дениса разом із чоловіком та онуками прийшла до храму замовити службу. Та замість співчуття й благословення почула жахливі образи. Панотець вигнав нас під паркан. Просто на дощ… Я була ладна під землю провалитися від сорому за цю людину перед дітьми, — ​розповідає Надія Леонідівна.

На захист її родини тоді вийшло пів села. Діти плакали і не розуміли, чому їхню родину проганяють із церкви, у якій багато років співала їхня бабця і куди вони змалку бігали як до другої домівки…

—Раніше я не розуміла різниці між патріархатами… Головне — віра в Бога. А церква — лише місце, куди приходять за духовним натхненням… Нині ж, коли наша родина для батюшки — вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Мушу їхати до Києва чи в сусіднє село і панахиду замовляю в іншого священника, — каже пані Надія.

 Поневіряння жінки тривають понад пів року. Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву – на земельній ділянці, отриманій від держави за загибель сина, щоб так зберегти пам’ять про героїв, які поклали голови за Україну…

— Мрію це зробити заради внуків. Син ростив їх чесними і порядними, яким був сам. Хочу, щоб вони й усі дітки, чиї батьки не повернулися з цієї війни, могли пишатися кожен своїм татом і не боялися вимовити вголос ім’я рідної людини, — каже Надія Леонідівна.

Сказав усім сховатися в укриття, а сам пішов назустріч ворожому БТР

— Часом так гірко запитують мене: «Бабусю, чому саме він? Чому він, як інші, не сховався в укриття, а вийшов один на один проти ворожих танків?» — зі сльозами на очах мовить Надія Леонідівна. Каже, що пояснити сиротам, чому саме їхній батько віддав життя, щоб урятувати інших, дуже складно.

— Побратими розповідали, що під час ворожого штурму Денис сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов знешкоджувати російський БТР, який уже був за кілька метрів від бліндажа. Раз він вистрілив — бронетранспортер зупинився, а другий постріл зробити не встиг. Ворог його випередив. Денис загинув, — каже мати воїна.

Родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву — на земельній ділянці, отриманій від держави за загибель сина! Так хочуть зберегти пам’ять про героїв, які поклали голови за Україну…

Денис Попович був гранатометником у складі 40-ї бригади тактичної авіації зведеного загону Повітряних сил ЗСУ «Дика качка». Загинув 22 січня в районі Донецького аеропорту під час оборони опорного пункту «Зеніт». Подробиці бою 22 січня після падіння ДАПу, що тривав понад 10 годин, описані в книзі «А242» під назвою «Бій 22 січня»… Подвигові Дениса — бійця з позивним Денді — присвячений також епізод у стрічці «Зеніт»…

— На фронт ми його проводжали всі разом. Із передової він телефонував щодня. Завжди запитував про дітей, їхнє навчання і здоров’я. Просив, аби не хвилювалися, і казав, що в нього все гаразд. Він надсилав нам свої фото, ми йому — свої. Дітки знімали для нього відео з проханням повертатися додому, говорили, що дуже його люблять і сумують, — ледь стримуючи сльози, розповідає мати героя.

Напередодні загибелі Денис теж спілкувався з дружиною й мамою, та голос був сумний. Віддалено жінка почула постріли. Запитала, що там. Син відповів, що це стріляють далеко, а в нього все спокійно.

— Того вечора місця собі не знаходили. Було так тривожно і важко на душі. А наступного дня Денис загинув. Зранку зателефонував дружині, казав, що аеропорту в Донецьку вже немає. Тільки наші блокпости. А ще мовив, що стоятиме до кінця. Більше того дня ніхто з Денисом не міг зв’язатися.

Дружина Дениса дзвонила волонтеру, який передавав їм посилки. Той відповів, що був бій, хлопці, певно, вимкнули телефони. Наступного дня, йдучи на пошту, жінка помітила дивні погляди сусідів.

— Тоді Юля звернулася в їхню частину у Васильків, щоб дізнатися, де перебуває Денис. Їй сказали, що його більше немає. За тілом виїхав командир… Для нас тоді час зупинився, — каже мати.

Жінка розповідає, що його побратими вийшли з тієї позиції живими, загинув лише її син…

Коли піднялися літаком у небо, хлопці запитали: «Мамо, то ж наш тато тут живе?»

На той час, коли воїн загинув, його синам — Кирилку й Іллі — було 6 і 3 рочки.

Дітей на похованні не було. Але після похорону дружина воїна сказала дітям: їхнього тата немає, він на небі став зірочкою, тож щодень дивитиметься на них із небес…

— Почувши про це, Кирилко плакав, а Іллюшка забився в куток і так кричав, що надірвав своє маленьке сердечко…

Малюк дуже любив татка і не уявляв, як може так статися, що його вже не побачить. Уже в чотирирічному віці до цього цілком здоровий і веселий хлопчик переніс складну операцію на серці.

— Нам лікарі сказали, що його сердечко стало схожим на тюльпан. Операція теж не давала стовідсоткового одужання — аорта так і лишилася відкритою. Тож наша боротьба триває щодня. Уже не лише за добру пам’ять про Дениса, а й за життя його маленького синочка, — розповідає Надія Попович.

Жінка усвідомлює, як важко хлопчикам рости без батька. Пригадує: коли влітку волонтери відправили їх на відпочинок, вони обидва з таким нетерпінням чекали польоту в літаку, ніби має статися диво.

— Потім зрозуміла: не відпочинок так радує малечу. Щойно опинившись на борту лайнера, вони найперше запитали маму, де ж точно на небі живе їхній тато, адже вона їм казала, що він тепер там — тож дуже чекали на зустріч із ним… — ледве стримуючи емоції, розповідає мама воїна.

P. S. Під час поминальних урочистостей до п’ятої річниці вшанування загиблих захисників ДАПу в столиці мати героя Надія Попович підійшла до Володимира Зеленського і розповіла йому про свою біду. Президент записав її дані, тож жінка сподівається на вирішення цієї непересічної ситуації…

Повний текст: https://armyinform.com.ua/2020/01/maty poleglogo soldata denysa popovycha zvernulas do prezydenta z–prohannyam vgamuvaty svyashhennyka/?fbclid=IwAR3fJ9RkzQA_o1s6a_8–zO B0OFhHJObKIG9ZE0USPcXTK0uBujx_zO7kCY.

Ольга МОСЬОНДЗ, кореспондент АрміяInform