«Господи, а чи не поганий знак принесли мені ці птахи?»
Снігурі: лист синові
Заходжу в Юркову кімнату — це найзатишніше місце в нашому домі. Тут усе таке рідне і дороге. Тут його дух, його запах, його світлини на стіні
Ось він на новорічному святі в дитсадку в костюмі пірата. Такий кумедний — чи то серйозний, чи наляканий спалахом фотокамери — йому всього 3. А на іншому фото — уже школяр. Розумні допитливі оченята, рум’янець на щічках — тут уже 10. А ось випускник — кружляє в танці з Оленкою. Як вони дивляться одне на одного! Кохання так і ллється з їхніх очей, зливається в єдине, утворюючи повноводну ріку, в якій вони пливуть, ніби два лебеді — чорний (мій Юрась) і білий (Оленка), не помічаючи нікого навкруг. Поруч найсвіжіше фото — в камуфляжі, з автоматом, разом із побратимами. Знаю кожного — адже стільки часу вони пліч-о-пліч у тих вогких окопах під ворожими кулями. Всі вони стали для мене рідними. У сина завжди було багато друзів. Напевно, оця щира усмішка, блиск в очах притягували людей до мого Юрасика. На цьому фото він усе такий же і водночас зовсім інший. Дорослий і змужнілий — уже не хлопчисько, а солдат, громадянин, захисник Вітчизни. А погляд переконливо доводить: не бійся, мамо, будь спокійна, я охороняю твій сон, я на сторожі миру в країні, вір мені.
Ой, треба ж йому написати й сьогодні! Роблю це щодня. Здрастуй, Юрасику. Як ви там? Моя подруга — сусідка Галина — дивується: «І про що ти йому пишеш щодня? Де вже й тих слів набратися?». Чудна вона. Я ж мати. Слова линуть з материнського серця, як птахи з вирію до рідного краю. У кожного слова своє призначення. Якесь приголубить, якесь зігріє, а те збадьорить, інше допоможе підвестися, якщо, крий Боже, впаде. А може, він якраз схилиться над моїм листом, щоб розібрати в сутінках, що там написано, і в цей момент куля ворожого снайпера, призначена Юрасику, пролетить мимо. Отакі вони — материнські слова, синоньку мій: м’які і теплі, мов пух, і тверді та міцні, як криця. Кожне моє слово — це твій оберіг. Твій і твоїх побратимів. Ми так вас любимо, прагнемо захистити, молимося, щоб настав мир і ви повернулись живими. А ще ми віримо, що Україну ви не віддасте.
Материнські слова, синоньку мій, м’які і теплі, мов пух, і тверді та міцні, як криця. Кожне моє слово — це твій оберіг.
Зізнаюсь, Юрчику, що сьогодні в мене з’явилось якесь дивне передчуття — воно бентежить і тривожить. Чогось із самого ранку заходилась прибирати в твоїй кімнаті. Тепліше натопила грубку. Відсувала фіранку, щоб впустити промінці вранішнього сонця в твою кімнату, і замилувалась кущем калини у білій сніговій шубі. Пам’ятаєш, як він у нас з’явився? Ще малим ти якось побачив снігура, запитав, що то за пташка. Потім сміявся, мовляв, чому зветься снігур, якщо він зовсім не білий, як сніг, а червоногрудий. Я й вигадала, що взимку вони харчуються червоними ягідками калини, тому їхні грудки і почервоніли. Ти сказав, що хочеш посадити кущ калини біля хати, щоб до нас прилітали снігурі. І не забув — весною ми й посадили її під твоїм вікном. Ти підростав, і калина розросталась. Цієї весни вона зацвіла так, ніби молоком облита. Восени віти аж вгиналися під вагою червоних кетягів. А сьогодні вночі сніг припорошив усе білою пухкою ковдрою. Я глянула — і оторопіла. Калинові ягідки, що подекуди виднілися з-під снігового покрову, здалися мені краплинками свіжої крові, що просочується крізь білі бинти на пов’язці пораненого. Як у мене защеміло серце! Як воно закалатало! Який крик вирвався у мене з грудей! А в уяві, немов кінокадри, пробігали жахливі сцени бою… Я обм’якла всім тілом і опустилась на стілець. Не знаю, як довго була в тому заціпенінні. Та раптом кущ захитався, снігові шапки посипались додолу — це прилетіла зграйка снігурів. Вони весело щебетали, діловито дзьобали червоні ягідки, а один, перехиляючи голівку набік, увесь час поглядав чорною блискучою намистинкою свого ока просто на мене крізь віконну шибку. Дякував за ласощі чи, може, сповіщав щось про тебе? Любий синочку, де ти? Як ти? Чи живий-здоровий? Так хочеться тебе обняти, розцілувати. Господи, а чи не поганий знак принесли мені ці птахи?
Чую, відчинилась хвіртка, сніг рипить під чиїмись ногами. Бровко не гавкає, а радісно скавулить — значить, не чужий прийшов. Це, певно, Галя-сусідка. Вона щоденно навідується: то ніби по сіль, то по якусь таблетку, а насправді — щоб розрадити, знає, як мені тривожно і самотньо без сина. Цікаво, яку причину вона назве сьогодні?
— Галю, та заходь вже, що ти там тупцюєш? Я тут, у Юрковій кімнаті.
— Це не Галя, це я, мамо! Я приїхав!
Тамара СТАНКОВА, член Національної спілки письменників України, м. Сарни (Рівненщина)
