Дитина має мати «межі»
«Мамо, знаєш, моя подруга образилася на мене, що я не захотіла помінятися з нею своїм подарунком. Я прислухалася до себе, і мені самій так захотілося його мати!!! — моє дівча ділилося думками у своїй улюбленій «словозливовій» формі, у якій пауз для думки мами не передбачено
Певною мірою й добре, що не передбачено. Прекрасно, що уміє прислухатися до себе і не ставити свого у другий ряд! Скільки у дорослому житті іноді переживеш, зрозумівши, що коли ти жертвувала своїми інтересами, тобою в цей час користувалися. Вчитися казати «ні» — важливо. У сучасному вимірі ця тема називається «уміти будувати і захищати особисті кордони, межі». Уміння це батькам радять нарощувати у себе і в дітей.
Особисті межі — це відчуття, що є цінним для мене, це розуміння того, що для мене некорисно, як зі мною не можна поводитися ані на фізичному, ані на психологічному рівнях. Іноді дорослий мовчатиме, а мала дитина вразить зауваженням: «Не робіть так, мені неприємно». І цьому треба радіти, а не хвилюватися за почуття дяді чи тьоті! Якщо твоє чадо уміє постояти за себе уже, то не дасть вилізти собі на голову потім.
Коли ми уміємо спокійно зауважити чоловікові, дитині, мамі, татові, свекрусі, що подібне мені неприємне, якщо «не ковтаємо» неподобство — це уже є домашнім уроком.
Як це формується? Через спостереження за рідними дорослими. Коли ми уміємо спокійно зауважити чоловікові, дитині, мамі, татові, свекрусі, що подібне мені неприємне, якщо «не ковтаємо» неподобство — це уже є домашнім уроком. «Не схиляйся на мене, бо мені незручно», «поверни, будь ласка, на місце мою книгу», «ні, я не дозволяю тобі брати мій гаманець», «не перебивай мене» — то є позначення своєї території, меж особистості. Діти таке «січуть». Коли малюку до 2 — 3 років, його інтереси перед іншими мають відстоювати мама чи тато: «Не бери без дозволу Назарчикову машину», «не можна бити». Якщо батьки мовчать або не надають такому значення, то й дитина довго розбиратиметься, що це є ненормальним. Підростаючи, вона знатиме, що її одяг, іграшки, книжки — власний простір. (Тож важливо нічого не дарувати і не віддавати без схвалення вашого малюка). Підліток свої межі розширюватиме ще далі — вимагатиме поваги до своєї особистості, і дорослі про це мають дбати. Якщо його межі не поважатимуть у сім’ї, то як він навчиться відстоювати їх перед чужими? Стійкість і цінність свого «я» так і загартовується… Я, приміром, останнім часом дослухаюся до своїх відчуттів від гримання дверима, яким донька зазвичай демонструє своє обурення. Сила їх удару розрізає наш спільний простір після сутички. Хочеться її стримати, але згадую, як «мої» підліткові двері допомагали мені сказати те, що не можна було передати словами… Нехай. Нащо мені шовкова дитина? Щоб хтось колись користався з її шовковості?
До речі, сімейний психолог, яка розказує батькам, як учити дітей мати межі, Анастасія Голота, наголошує на тому, що ми маємо час від часу говорити своїм малюкам «ні» без жодних пояснень. Ні і крапка. Іноді аргументи справді звучать як виправдання. Пані Голота каже, що дитина повинна мати досвід переживання відмови без пояснень: «Зріла особистість із надійними межами здатна витримати як чиюсь відмову, так і неприємні емоції того, кому вона відмовляє».
Маєте що сказати, пишіть. Наші адреси — [email protected] або ж [email protected], а поштова — є в газеті.
