Колготи задом наперед - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.32
Колготи задом наперед

Самостійне одягання сприяє загальному розвитку.

Фото 4mama.

Колготи задом наперед

– Мамо, я вже сам умію одягатися. Мене навіть Миколаївна в садку хвалила, – мого 3-річного сина переповнюють гордощі. – Бери-но колготки і демонструй, – підохочую його з усмішкою

Мені довелося цілісінький день стримуватися, щоб не переодягти його правильно. Аж руки чухалися зняти оті перекручені колготи, одягнуті задом наперед. Але, думаю, що цим би дуже нашкодила. Діти ж у нас розумні: читають між рядків. Мій син точно збагнув би, що мама переробляє його роботу. Отже, не вірить у нього. А він же так старався! Що може бути прикріше за знецінення? Серія таких вчинків з боку батьків — і треба готуватися у майбутньому слухати «та я не зможу, не вмію» і по-новому навчати дитину віри у себе. А самодостатність, упевненість психологи називають першими у списку тих чеснот дитини, що мають підживлювати у ній мама з татом. ...Розглядаю щойно прибраний дочкою куток у ванній і думаю: «Треба перемити». Вже й дорікнути готуюся, але згадую, з яким зосередженням вона тягала по підлозі ганчірку. Ні, це не погано зроблено, а без досвіду. Критичне запитання скасовую. (І домиваю, коли вона не бачить).

Мої висновки такі: наші діти і заслуговують, і потребують поваги так, як вимагає тіло їжі і руху для повноцінного розвитку.

Загалом дуже важко поважати залежну від тебе дитину у кожному моменті. Надзвичайно! Що воно там мале петрає? Воно мій хліб їсть! Ще молоко на губах не обсохло! Але звідки візьметься гонор у 16-літнього підлітка, який от-от перейде на самодостатність, якщо до того йому показували, що він поки «ніщо»? Коли закінчиться «поки», буде пізно! Ніде не написано: «Дорогі батьки, зверніть увагу, що з 4 (чи 6, чи 10...) років відбувається становлення самооцінки». ...Це починається змалечку.

Нещодавно познайомилася з чернівчанкою Оксаною Драчковською, яка виховує сина-інваліда. 10-річний хлопчик – на візку. Про свої можливості він знає у світлі, потрібному для віри у свої сили. З мамою Оксаною вони приїздили до Луцька презентувати казку про особливих дітей. Я запитала її, як вона тримає «планку поваги»? Ось її відповідь: «У мене абсолютно відсутня педагогічна терплячість, тому я, наприклад, не можу робити уроки з дітьми. Коли вони чогось не розуміють, дико дратуюсь і кричу. Так, я кричу на дітей. Навіть на своє особливе чадо, на сина, який має важку інвалідність. Адже для мене він просто дитина, іноді неслухняна й нерозумна. Після таких епізодів, звичайно ж, стає соромно. Але це корисний сором – він допомагає усвідомлювати і приймати власну недосконалість. А це, у свою чергу, зміцнює повагу до дітей, ставить нас на один щабель, бо всі ми люди, всі однаково недосконалі. Я стараюсь не забувати просити у них вибачення, завжди дякувати за кожен ввічливий або гречний жест із їхнього боку. Сповідую рівність між нами. І як я сама часом даю волю емоціям у спілкуванні, так і їм дозволяю це робити. Тож якщо син мені навіть нагрубіянить, він не буде за це покараний та осуджений. Просто попросить вибачення, коли заспокоїться».

Мої висновки такі: наші діти і заслуговують, і потребують поваги так, як вимагає тіло їжі і руху для повноцінного розвитку; поважно з ними спілкуватися повсякчас дуже складно, бо вони таки «творять»; навіть якщо зриваємося – пробачаємо собі і надалі налаштовуємо окомір нехай на людиночку з необсохлими від молока губами, але й із зерном почуття гідності і честі. Маєте що сказати про це чи інше, обов’язково пишіть. Наші адреси – okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com, а поштова – є в газеті.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.