«Газета, як і свіжий хліб, має бути доставлена вчасно» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 30.90
«Газета, як і свіжий хліб, має бути доставлена вчасно»

«Часом сама промокнеш до ниточки, а газети захищаєш від дощу», — каже пані Тетяна.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

«Газета, як і свіжий хліб, має бути доставлена вчасно»

Ну як нам, журналістам, не зааплодувати цим словам листоноші з Олики Ківерцівського району Тетяни Ящук?

«І хоч баба Галя погано бачить, постійно каже: «Пиши мені «Волинь» на місяць!»

Вона не місцева. Її родове коріння на Камінь-Каширщині («Полішучка», каже про себе жартома), але вже зріднилася з Оликою, серцем прикипіла до неї, її мешканців. Адже прожила тут 26 років. Майже стільки ж і працює на пошті.

— Пам’ятаю, як Таня прийшла до нас, — ​згадує колега Василь Скорупський, котрий трудиться тут уже 31 рік. — ​Така була несмілива, сором’язлива. Хтось невдало пожартує — ​червоніє. Але в колектив влилася швидко, втягнулася в роботу.

Вони розуміють нас, листонош, наші труднощі і намагаються допомогти. Один купить сірники, інший — ​макарони. Хоча могли б і в магазині. Їх же в центрі Олики багато.

— Спершу старші, досвідченіші листоноші їй допомагали, підказували, як газети швидко посортувати, як оформити передплату, — ​додає директор відділення зв’язку Лідія Малімон. — ​Таня щира, доброзичлива, вміє знайти підхід до людей, тому, певне, і з планами, які ставить перед листоношами наше керівництво, справляється.

— У мене ж на дільниці живе наша селищна еліта, — ​каже пані Тетяна, — ​люди, які люблять читати. Я обслуговую центр Олики і Маловицю, так у нас називають її район. Там теж чимало таких, які жодного дня не можуть прожити без газети. Вони розуміють нас, листонош, наші труднощі і намагаються допомогти. Один купить сірники, інший — ​макарони. Хоча могли б і в магазині. Їх же в центрі Олики багато.

Пані Тетяна із вдячністю розповідає про таких, зокрема про бабусю Галю Ковальську, яка завжди щось купить у неї, «щоб сумка була легша». І періодику передплатити її не треба вмовляти. Баба Галя, погано бачить, але каже листоноші: «Пиши мені «Волинь» на місяць!». І Тетяна оформляє передплату, хоча їй було б краще, аби жінка виписала газету на квартал чи пів року. Але якщо людина хоче, то чого ж не передплатити їй газету, яку читає усе свідоме життя.

Мешканці Олики завжди чекають листоношу, бо ж кожному хочеться дізнатися про свіжі новини. Особливо одинокі старенькі. Їм Тетяна Василівна приносить не лише пенсії, періодику. Для них вона зв’язок зі світом — ​розповідає, що діється в Україні, у селищі, і соціальний працівник, і психолог. Люди діляться із нею своїми бідами, сімейними негараздами, питають поради, як діяти в тій чи іншій ситуації. І вона намагається допомогти.

«Я вже навіть усіх собак знаю на дільниці, куди можу сама зайти на подвір’я, а куди — ​ні»

Тетяна каже, що любить свою нелегку роботу за те, що має змогу спілкуватися з людьми, а це їй приносить позитивні емоції. Правда, зізнається, що мріяла в юності про іншу. Хотіла стати медичкою. Тож після закінчення школи подалася до Львова. Але вступити у медичне училище не пощастило. Пішла здобувати фах телеграфіста. Порадила односельчанка, яка вчилася у Львівському училищі зв’язку. Обрала цю спеціальність, бо вважала її перспективною.

По закінченню навчання працювала телеграфісткою у Луцьку. Спершу у 21-му, потім у 24 відділеннях зв’язку. Жила з чоловіком і маленьким сином на приватній квартирі. Перспектива отримати житло в обласному центрі не світила. Тож молода сім’я переїхала до чоловікових батьків в Олику.

— Меншому синові було два роки, я приходила на пошту отримувати «дитячі» гроші, — ​згадує співрозмовниця. — ​Розмовляла з дівчатами, які тут працювали. Придивлялася до їхньої роботи, а коли звільнилося місце листоноші, попросилася сюди. Спочатку була на підміні, потім дали дільницю…

Тетяна Василівна розповідає, що раніше листоношам легше працювалося. А після реформ у поштовій галузі збільшилося навантаження, поменшало працівників. Взимку не встигають розносити газети, бо ж світловий день коротший. Рано темніє. Люди, звісно, невдоволені. Молодші кажуть: «Поки ви принесли, я вже прочитав у телефоні те, що мене цікавило». Болить пані Тетяну й те, що поштовики не мають хорощих умов роботи. Раніше, скажімо, були на перехрестях вулиць скриньки для преси. Завдяки їм вдавалося долати меншу відстань, заощаджувати час і сили. Зараз їх практично не залишилося, а ті, що є, поламані, не закриваються. Ще одна проблема — ​неприв’язані собаки. Газові балончики не завжди рятують від них. Поки витягнеш, можуть вкусити.

— Мене вже всі собаки на дільниці знають, — ​віджартовується жінка. — ​І я їх, певне, краще за господарів. Знаю, мимо якого можна спокійно пройти, а який не пропустить, треба гукати господаря.

«А душею відпочиваю біля квітів…»

У роботі листоноші допомагає велосипед. На ньому накручує щодня до 20 кілометрів. Дільниці, які обслуговує, чималі. Цієї зими він її здорово виручав. Їздила щоденно. Але ровер уже старий. Придбали його листоношам більш як 10 років тому. Часто ламається, а запчастини, звісно, купувати доводиться за власні кошти. Тетяну болить серце й за колег, змушених працювати за столами, яким понад 30 років. Образливо й за себе. Адже й досі не отримала розряду, на який заслуговує.

Цікавлюся, чи не виникала у неї думка знайти іншу, легшу роботу? Зізнається, що у тяжкі 1990-ті, коли змушена була з чоловіком підторговувати, їздити по селах із товарами, бо вижити на поштарську зарплату було складно, думала про це. Але перемогла, певне, відданість професії і здоровий глузд, бо ж знайти роботу до душі у невеликому селищі непросто.

Поки ми розмовляли, машина привезла періодику. І жінці треба було ​сортувати її, розносити. Тож попереду був втомливий робочий день. Додому потрапить лише пізно ввечері. А там її чекають одвічні жіночі турботи.

— Зараз уже легше, — ​каже Тетяна. — ​Діти виросли. Один син живе у Луцьку, інший у Чернівцях. Та й чоловік удома. Допомагає по господарству. А раніше, бувало, прийдеш із роботи, треба з дітьми уроки вчити, господарству дати раду. Тримала ж свиней, птицю. Була й корова, але я її позбулася. Не було на неї часу. Поки все переробиш, то й ніч уже.

Пані Тетяна гарно вишиває, але зізнається, що зараз закинула це заняття. За роботою ніколи братися за голку. А поринути у світ краси їй допомагають квіти. Її улюблені лілії, троянди. Жінка щороку заселяє квітник усе новими сортами. Біля квітів відпочиває душею.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.