Особливі сто грамів радості - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Особливі сто грамів радості

Ольга Іващик каже, що читачам хочеться бачити в газеті більше позитивних матеріалів.

Усі фото Людмили ВЛАСЮК.

Особливі сто грамів радості

Як у Троянівці вміють навіть «у калюжі бачити зорі»

Коли мій брат служив в армії, а це був 1990 рік, мама щоразу визирала у вікно в надії побачити постать листоноші. Оці емоції ще переживають люди, щоправда ті, хто носив тоді листи, сьогодні мають набагато ширші обов’язки: вони і пенсію доставляють, і приймають платежі за комунальні послуги, і продають пральний порошок та макарони. Ольга Іващик працює у Троянівському поштовому відділенні, що в Маневицькому районі, сімнадцять років, то вже добре знає, чого варта поштарська торба і як її чекають в оселях. Як то кажуть, листоношу впізнає навіть кожна собака у дворі

 

Зараз багатьох поштарів переведено на пів ставки, а то й менше. Але люди працюють, бо в селі і такій зарплаті тішаться. «Олю ми завжди раді бачити, — ​каже пенсіонерка пані Марія, в якої, зустрівши біля сільської ради, так би мовити, наводжу справки. — ​Вчасно газети, пенсію приносить. Як вона все встигає?! Ще й слово добре кожному скаже».

А колега в панянок–листонош — ​батько 11 дітей!

Пошта тут, як і в кожному населеному пункті, розташована у центрі. Піднімаюсь на другий поверх будівлі, де звично за своїм робочим столом працює начальник відділення Ольга Бандурка. Приймає платежі за електроенергію, інтернет та поповнює рахунки на мобільних телефонах. Туди потрохи починають сходитися листоноші, яких там п’ятеро. Поштове відділення обслуговує ще Бережницю, Черськ, Майдан та станцію Троянівка — ​там проходить залізнична колія. Та й відстань між селами немала — ​по 4–6 кілометрів. Але працівники добросовісно справляються зі своїми обов’язками.

— Що сьогодні може листоноша? — ​усміхається Ольга Іващик. — ​Доставити газети, листи і посилки, привезти їжу, пенсію, розказати новини та прогноз погоди, вислухати, втішити та дати пораду. Тож це — ​виснажлива робота: і фізично, і емоційно.

Самі поштарі зізнаються, що ці відділення тримаються за рахунок газет, забери їх і все позакривають. Тож і в їхніх інте­ресах, аби селяни передплачували пресу. 

Надія Вознюк, Наталія Медведюк, Віта Романюк, Ольга Іващик із «товстою сумкою на ремені» ходять сільськими вулицями вже багато років: хто сім, хто п’ятнадцять. Особливої уваги заслуговує Микола Скулінець — ​єдиний чоловік–листоноша у колективі. Він на пошті з’явився зовсім недавно, але тут йому дуже раді. «Є кому і лампочку вкрутити, і дров принести, щось поремонтувати. Років з п’ять, як тут працює. Сам з Бережниці, там і розносить кореспонденцію. Батько 11 дітей, — ​розповідає начальник відділення Ольга Дмитрівна. — ​Хазяйський він у нас».

Самі поштарі зізнаються, що ці відділення тримаються за рахунок газет, забери їх і все позакривають. Тож і в їхніх інте­ресах, аби селяни передплачували пресу.

Хоча Ольга Іващик каже, що люди стали менше цікавитися періодикою, бо вона значно подорожчала. Проте є такі, які традиційно передплачують видання.

— От у мене є така читачка, Люда Кравчук, вона теж раніше працювала листоношею, — ​розповідає Ольга Володимирівна. — ​Говорить, нічого не може робити, поки «Волинь» не перегляне. А ще Василь Сопронюк, він би виписував багато газет, але його пенсії вистачає заледве на одну. Листи ж писати вже не модно. У всіх тепер є мобільники. Приходять зазвичай рекомендовані.

Велосипед — ​то найкращий транспорт. Однак і той зношується

Жителі сіл поважають листонош, бо вони тягнуть нелегку поштарську сумку в будь–яку погоду. Як жартують самі, у якомусь сенсі ми працюємо ще й «менеджерами з продажів». Їхня торба набита продуктами першої необхідності. Там і пральний порошок, і кілька видів цукерок («льодяники, желейки й шоколадні»), печиво, вафлі, олія, макарони, ковбаса. Але їх чекають. Той пенсії дожидається, інший газет чи листа, а хтось, аби й поспілкуватися. Щоразу кожній листоноші потрібно обійти по три вулиці. На поштове відділення декілька літ тому подарували велосипеди. Добра була акція. На жаль, вони з’їздилися. Тож використовують власний транспорт.

— Цього року добра зима, я жодного разу пішки не йшла, — ​каже Наталія Медведюк, яка носить кореспонденцію у сусіднє село Черськ. — ​А по ті роки і маршруткою, і шкільним автобусом, і ногами, а якось не було на кого залишити 3–літню доньку, то посадила її на саночки й возила всюди за собою.

— Син мені каже, або купуйте другого велосипеда, або я не буду його вже ладити, — ​усміхається Ольга Іващик. — ​Я — ​корінна жителька. Мої батьки працювали тут на фермі. Школярами і ми туди бігали допомагали доїти корови. Пам’ятаю, дасть мати карбованця на цілий тиждень на коржики і чай. Тато помер десять років тому, мама живе з нами, їй — ​83. Я ж у Луцьку вивчилася на швачку, працювала на Волинському шовковому комбінаті, вийшла заміж і повернулася в село. Ходила на роботу до колгоспу «Стохід», аж поки він не розпався у 2000–му. Наша листоноша пішла на пенсію, звільнилося місце, от я й прийшла сюди працювати у 2003–му. У Троянівці маю теж три вулиці: Партизанська, Колківська та Сергія Клімчука. Правду кажуть, що йдуть в АТО найкращі. Я знала Сергія, хороший був хлопчина. Його мама працювала у шкільному буфеті. Отаким патріотом він був завжди. Усюди першим відгукувався допомогти. Отут, за церквою, посадили в пам’ять про нього Алею…

Цукерки — ​замість премії

За багато років Ольга Іващик вивчила не тільки всіх жителів своєї дільниці, але й їхні смаки. Звикла вона і до характерів своїх підопічних, тож, крім обов’язків листоноші, нерідко виконує роль психолога.

— Навіть собаки нас знають, ми з ними дружно живемо, — ​віджартовується Ольга Володимирівна. — ​Інколи трішки запізнюєшся, приїжджаєш до хати, а люди вже стоять на дорозі. Ми з Надією Вознюк працюємо на 0,5 ставки: у вівторок, четвер та суботу. Інші — ​на 0,4. Якось приїжджала наша керівниця з Луцька, як побачила, скільки Миколі прийшло посилок, питає: «А чим ви їздите? Своєю машиною? А у вас хоч зарплати на бензин хватає?». А він сміється: «Поки є зарплата, то машиною, потім мотоциклом, а гроші кінчаються — ​то велосипедом». Отак і живемо. А щодо газет, скажу чесно, політикою вже люди натішилися, подобаються їм рецепти, життєві історії, а взагалі хочеться чогось позитивного. От, наприклад, ми завжди з Надію, як получимо зарплату, то йдемо на «сто грам» — ​отут внизу в магазині купуємо сто грам конфет. І тішимося, як малі діти. От і в газеті хочеться сто грам якоїсь радості.

Вони всі усміхаються, і якось від того стає тепліше на душі. Пригощають мене цукерками, певно, купленими в магазині знизу. За кілька хвилин стає чути, як хтось сигналить біля їхнього відділення. Привезли пошту. Згодом Микола тягнутиме мішок із посилками до свого авто. А жінки бадьоро вішатимуть на велосипеди величезні торби з кореспонденцією і вирушатимуть у путь. І ти дивишся на них і думаєш, що ці люди таки вміють навіть «в калюжі побачити зорі».

Це універсальні листоноші: не тільки пресу та пенсію доставляють, а й можуть розказати новини, вислухати та дати пораду.
Це універсальні листоноші: не тільки пресу та пенсію доставляють, а й можуть розказати новини, вислухати та дати пораду.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.