Їхню непосидючість можна сприймати як ваду або як родзинку.
«Сам ти роззява!», або, що робити, коли діти не миряться
— Мамо, він обзивається! — Мамо, ти би бачила, як вона компот порозливала. Справжня роззява! — Сам ти роззява… Надзвичайно важкий та емоційний діалог, який непросто перервати і який, здається, множиться у період карантину з геометричною прогресією. Часу ж бо доволі для усього
…«Давайте–но, спокійніше. Зменшуйте гучність, приберіть образи, а тоді з’ясовуйте стосунки», — це мій проголошений текст. Старшенький іронізує, зауважуючи, що мама вмикає психолога, бо начиталася книжок. Я не заперечую і, коли він іде, зовсім не психологічно шепочу заплаканій дочці, що хай–но ще кілька років і брат підросте та не буде таким запальним щодо дрібничок. А поки набираємося терплячості.
З того, що начиталася про боротьбу між дітьми останнім часом, — про дії мам і тат у ситуації, коли серед дітей є любимчики (чи ті, з ким емоційно комфортніше), а є інші. Об’єктивна проблема. Друга–подругу, чоловіка–дружину можемо обрати, відчуваючи психологічну сумісність. А якщо серед дітей є такі, що бачиш: він — камінь, а ти — коса? Такі, з якими кожна розмова починається «по–доброму», а завершується сваркою? Ця дитина така ж дорога, як інші, але дуже вже «кактусна». Так склалося, що подібну школу я пройшла, та є ще й університет! Навчання важке, але можливе. Головне, що допомагає, — з усіх сил старатися не порівнювати «героя» з іншими дітьми. (Це «залізне» правило погане тим, що навіть не помічаєш, як його порушуєш). А ще дуже виручає звичка не дозволяти собі реагувати на якісь слова чи вчинки одразу. Хочеться спалахнути, але налаштовуєшся: зараз мені захочеться сказати все, що думаю, та я цього не робитиму. Це легше тепер, коли синові за 18, коли бачиш дорослу людину. Якби ж мій сьогоднішній навик та закинути на років сім назад… Тоді народилася доня, і я так раділа, що маю ще одну жіночу душу в сім’ї. А в сина тим часом зростали ревнощі, помножені на мамину недосвідченість. При тім я з усіх сил старалася, щоб діти почувалися рівними. А виявляється — є пряміша дорога.
Дуже виручає звичка не дозволяти собі реагувати на якісь слова чи вчинки одразу.
Американські психологині Адель Фабер і Елейн Мазліш, які вислухали історії тисяч батьків і написали про це книгу «Брати й сестри. Як допомогти вашим дітям жити дружно», дають мамам і татам дуже цікаву пораду: не бути одержимими рівністю й справедливістю. Умовно кажучи, якщо купуєте одному футболку, то не обов’язково брати ще й другому. Нашим таким різним дітям потрібне інше: індивідуальний підхід. Комусь важливо, щоб з ним говорили, комусь — щоб поважали прагнення усамітнитися, іншому достатньо обіймів, але наодинці.
Маєте нагоду ділитися прикладами з життя — пишіть за електронними адресами [email protected] або ж [email protected], поштова адреса є в газеті.
Оксана КОВАЛЕНКО,
мама
