Волинські господарі: «Весною хтось застрелив козулю, але одне козеня ми виходили – і тепер для місцевої малечі у нас зоопарк» (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.44 € 33.85
Волинські господарі: «Весною хтось застрелив козулю, але одне козеня ми виходили – і тепер для місцевої малечі у нас зоопарк» (Фото)

Миле козеня охоче йде до рук господині Ніни Григорівни.

Фото Ірини КРАВЧУК.

Волинські господарі: «Весною хтось застрелив козулю, але одне козеня ми виходили – і тепер для місцевої малечі у нас зоопарк» (Фото)

Справді, на обійстя Швораків у селі Сошичне Камінь-Каширського району можна водити екскурсії. Про це подружжя кажуть: вони не лише працьовиті люди, а й такі, які хочуть і вміють творити довкола себе затишок і красу. Є у них буквально все, як у відомій пісні: «І ставок, і млинок, і вишневенький садок». Ну якщо не вишневенький, то яблунево-грушевий. І навіть чималий зоопарк!

«Перш життя повело нас із рідного Сошичного»

Ніна Григорівна, а на той час юна Ніна, після школи навчалася у Луцькому медичному училищі. Направлення на роботу одержала у Ратнівську районну лікарню. Її майбутній чоловік — односельчанин Іван Шворак — був студентом Лісової академії, що в Києві.

Ратне я вибрала, — пригадує жінка, — по суті, за компанію з подругою, яка переді мною одержала направлення саме в це селище. Правда, мені хотілося бути хірургічною медсестрою чи в реанімації хворим допомагати, а потрапила в пологове відділення, бо так треба було, як сказали: попрацюєш, мовляв, то переведемо. Біля новонароджених немовлят ходила, пеленати їх добре навчилася.
У 1986 році Швораки одружилися. Наречений ще був студентом. Як тільки чоловік одержав диплом, то молода сім’я поїхала у Білашів Ковельського району, куди він одержав призначення. Дружина тепер уже в Ковель добиралася на роботу — в урологічному відділенні районної лікарні працювала. Але у Білашові вони ненадовго затрималися. Через два роки, маючи вже свого найстаршого сина Сергія, перебралися в рідне Сошичне. І хоча Ніна Григорівна сьогодні каже, що сталося це, бо мати її дуже хотіла, аби доччина сім’я переїхала сюди, все ж, здається, і без цього не могло бути по–іншому. Така думка не полишала, коли ми ходили по обійстю Швораків, яке привертає увагу й гарним будинком, і квітами на клумбі, і садочком, де достигають груші, яблука, виноград, де живуть, якщо коротко сказати, справжні господарі.

— Ми не тут починали хазяйнувати, коли перебралися в Сошичне Камінь-Каширського району, — розповідає Ніна Григорівна. — Два роки була я ще в невістках. А потім побудувалися на місці, де стояла старенька хатина Іванового діда. Перш звели маленьку літню кухню, щоб окремо жити, а згодом — і просторий дім…

А ось у цьому обійсті, де ми й зустрілися з подружжям, Швораки справили новосілля шість років тому. І щодо того, як воно непросто далося, у господаря спогад такий:

— Купили ми дві земельні ділянки — всього 50 соток, вважай, на болоті. Ото бачите за нашою огорожею зарості, то такі і тут були, де зараз наш будинок, усі господарські споруди. А ще тут старий свинарник із часів колгоспу стояв. Ми його розібрали, бульдозером усе розрівняли,  300 машин чорнозему завезли, канаву почистили, ставка викопали, садочка посадили…

Як жінка каже, хотілося їй, щоб родина була велика (у Швораків — три сини й донька), щоб жили діти дружно. А головне — аби не їздили за кордон на заробітки, а в себе вдома трудилися. І тепер тішиться, що так і є: старші сини й донька вже свої сім’ї мають, шість онуків подарували.

«О Господи, а мені ще й завидують!»

Але, як кажуть, скоро казка мовиться… За всім, що Іван Хомович перерахував, — роки нелегкої праці. Бо, як Швораки в один голос говорять, аби щось мати, то треба тяжко трудитися.

— Я ж ще у 2000–х роках, — розповідає Ніна Григорівна, — працювала в Ковельській районній лікарні. Але як завагітніла четвертою дитиною, то вже важко стало їздити, бо ж то вдосвіта треба було вставати. Розрахувалася, хоч аби в Сошичному була лікарня, то б не попрощалася з білим халатом — дуже любила свою роботу. А ще ж у непростих 1990–х я років десять у Польщу курсувала з торбами, щоб копійку яку заробити, здоров’я підірвала. Хто будувався, той знає, скільки‑то грошей треба.

Як жінка каже, хотілося їй, щоб родина була велика (у Швораків — три сини й донька), щоб жили діти дружно. А головне — аби не їздили за кордон на заробітки, а в себе вдома трудилися. І тепер тішиться, що так і є: старші сини й донька вже свої сім’ї мають, шість онуків подарували. Живуть вони окремо, але всі — у Сошичному. З батьками залишився лише сімнадцятилітній Олександр. Іван Шворак має пилораму. Аби вона не простоювала, як це зараз у багатьох місцевих підприємців трапляється, чоловік перейшов на глибшу переробку деревини — вагонку виготовляє, дошки для підлоги. Є в господарстві і млин. Як сказала Ніна Григорівна, може, в селі хтось і завидує, що так «розкрутилися». При цьому пригадала, як одного разу з півдня України їм привезли 20 тонн зерна, яке треба було змолоти. Йшла вона додому пізно вночі, десь о третій годині, уже втомлена до знемоги, й думала з подивом: «О Господи, а хтось мені ще й завидує!».
Коли мова зайшла про те, що в Сошичному, мабуть, небагато таких успішних господарств, як у Швораків, то Іван Хомович сказав:

— По роботі доводиться їздити на Вінниччину, аж до Молдови. І коли там буваю, то помічаю різницю між тамтешніми селами й нашими, що у прикордонні з Польщею, Білоруссю. Там сільповські магазинчики стоять напіврозвалені, а тут навіть  — двоповерхові торговельні заклади. І газончики підстрижені ваблять око. Видно, що люди їздять на заробітки й бачать, як живуть ті ж поляки, й щось від них переймають. Ми себе ні з ким із односельчан не порівнюємо — просто живемо так, як нам подобається, стараємося ж для самих себе й наших дітей, онуків.

«Зате ми свого сімейного медика маємо»

Так уже склалося, що звичніше, коли садком займається чоловік. А у Швораків цією справою більше зацікавлена й знається на ній дружина. Це в неї, як каже, від її діда Івана, певно.

— Я його не пам’ятаю, — говорить Ніна Григорівна, — але знаю з розповідей мами, що жив він на хуторі й у садку в нього росли груші, яких ні в кого не було. Мені теж хочеться мати щось новеньке. Чоловік, звичайно, допомагає, коли треба дерева навесні покропити, але вже те, що садити й коли, — то за мною.

Читайте також: У селі Барвінок колись пахло пирогами, а тепер – вітрами.

Якщо по правді, то, потрапивши на обійстя наших героїв, важко було визначитися, що тут у більшій пошані, — садок, квітник чи домашнє птаство, що розгулює біля ставка. Коли ж побачила ще й миле козенятко, яке охоче йшло до рук господині, то не втрималася від захоплення: «Та до вас екскурсії можна водити!». Виявилося, що так воно якоюсь мірою і є.

— Навесні хтось із мисливців застрелив козу, у якої залишилося потомство — двоє малят. Одне було слабше, то не вижило, а ось це я виходила. У ліс, думаю, не варто його випускати, бо може пропасти, — його б у зоопарк якби хто забрав. Поки що цей звіринець у нас — місцеві діти приходять і просять показати миле козенятко.

Коли мова зайшла про різносторонні інтереси Ніни Григорівни, то чоловік, до речі, сказав:

— Вона медицину всю нам замінює — по лікарнях не ходимо.

Іван Хомович при цьому наголосив, що жінка віддає перевагу нетрадиційним методам лікування. Насамперед у родині сповідується культ здорового харчування, і на столі все натуральне, своїми руками вирощене («навіть картоплю від колорадського жука кропимо біопрепаратами»). А замість таблеток — чаї з лікарських трав: із літа й до осені на горищі сушаться запашні пучечки. І свого часу чекає банка із зеленими волоськими горіхами, засипаними цукром, яку Ніна Григорівна закопує на декілька місяців у землю для дозрівання «дуже помічної» настоянки. До медсестри за освітою й лікаря за покликанням звертаються, занедужавши, й односельчани. І знають, «якщо Ніна сказала, що її метода допоможе, — то допоможе».

Подружжя Швораків і їхній найменший, уже 6-й онук.
Подружжя Швораків і їхній найменший, уже 6-й онук.
Ці кадри ніби у зоопарку зроблені.
Ці кадри ніби у зоопарку зроблені.
На обійсті Швораків важко визначитися, що тут у більшій пошані — садок чи квітник…
На обійсті Швораків важко визначитися, що тут у більшій пошані — садок чи квітник…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.