«Поможи, рідненька, я не знаю, як далі жити!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.17 € 32.44
«Поможи, рідненька, я не знаю, як далі жити!»

«Підкажи, як далі бути? Пошли розраду і відповідь».

Фото pixabay.com.

«Поможи, рідненька, я не знаю, як далі жити!»

Авто мчало крізь ніч невідомо куди. Петро з усіх сил натискав педаль газу, навіть не усвідомлюючи того. По щоках текли сльози. «Як далі жити? Як?» — ​волала душа. Він і сам не знав, куди саме прямує. Хотілось утекти від себе, від своїх думок, стерти з пам’яті заплакане обличчя дружини і німий докір у її очах

«Що б не сталось, приходь до мене…»

Отямився, озирнувся довкола. Ніяк не міг зрозуміти, де це він, хоч місцевість і видалась знайомою.

— Це ж треба! — ​ніжно погладив кермо авто. — ​Ти бачив, конику, куди мене привіз? А я думав, що й дорогу забув сюди!
Вийшовши з авто, вдихнув на повні груди повітря, просочене спогадами дитинства. У голові одразу ж прозвучав голос бабуні:

— Ти ж знаєш, що я завжди буду з тобою, синку? Що б не сталось, приходь до мене, я з усіх сил буду тобі допомагати.
Як же йому зараз не вистачало бабуні. Здається, якби обійняв свою рідненьку, усе б минулось. Не бриніли б у вухах слова професора, забув би сповнені відчаю і німого докору очі дружини.

— Поможи, ріднесенька, — ​шепотів, обіймаючи пам’ятничок із фото бабуні. — ​Підкажи, як далі бути? Пошли розраду і відповідь. Я не знаю, як далі жити! Бабуню, допоможи! — ​благав, зрошуючи сльозами холодний граніт.

Він і сам не пам’ятає, скільки отак стояв. Врешті, геть знесилений, почав поволі повертатись до авто. Сумно! Майже усіх, кого пам’ятав ще молодими і здоровими, бачив ось тут уже на фото. Скільки ж він тут не був? Хто ж узагалі залишився у рідному селі?

— Петре, ти? — ​почув знайомий голос.

До нього прямувала його Оксана. Скільки ж він її не бачив? Здається, востаннє — ​коли вона проводжала його на службу. П’ятнадцять років минуло. Вона все така ж гарна, а в його душі і досі живе образа за її вчинок.

— До бабуні приїхав? Давно тебе тут не було! — ​дивилась своїми блакитними очима у саму душу. — ​Посивів, а все такий же гарний. Ходімо, я тебе нагодую і кавою пригощу.

«Татку, я так чекав, що ти повернешся!»

У її домі нічого не змінилось. Все, як він і пам’ятає. Навіть запах той же, лиш на стінах висіли нові фото.

— Та це ж ми з тобою! — ​вигукнув здивовано. — ​Ще тоді, як разом були. Дивись, наша береза. Чи є вона іще?
Оксана знітилась. Видно було, що їй та тема не дуже приємна, тож перевів мову на спільних знайомих.

— Тато, татко повернувся! — ​до кімнати влетів хлопчина років семи і кинувся до Петра. — ​Таточко, я так тебе чекав! Мама казала, що ти у плаванні, а я уже і не вірив. А ти повернувся, татку!

Петро абсолютно нічого не розумів. Який татко? Яке плавання? Поглянув, все ще обіймаючи малого, на Оксану. Та, ковтаючи сльози, притисла палець до губ і благала своїми велетенськими блакитними очима мовчати.

— Татку, а я корабель для тебе змайстрував. Я знав, що ти по мене повернешся, хоч хлопці байстрюком і називали. Знав, що мама у мене не вміє обманювати. Я корабель і щоденник зараз принесу. Мама казала, що ти мене з собою у плавання візьмеш, якщо я вчитимусь гарно. У мене одні дванадцятки!

Малий так швидко тараторив, що Петро і слова не міг вставити. Коли ж хлопчик побіг до іншої кімнати, Оксана нашепотіла скоромовкою:

— Я все поясню! Прошу, не кажи, що те все неправда. Благаю. Я все поясню.

Малий приніс чималого пароплава, якого змайстрував із конструктора сам, і щоденник. Доки Петро з непідробним захопленням роздивлявся його, хлопчина тулився до його руки.

— Ти ж уже не залишиш нас, татку? Ти ж уже забереш нас з собою. Мама уже не буде плакати, роздивляючись твоє фото.

«Нащо ж ти так із дитиною?»

Оксана попросила сина піти до магазину за хлібом, а сама, відвернувшись до вікна, почала свою розповідь.

— Я ж тебе чекала увесь той час, доки служив. Листи перестав надсилати, а я чекала. Навіть коли твоя бабуня сказала, що ти там іншу знайшов, я не вірила і чекала. Не вкладалось тоді у голові, що міг мене зрадити. Скільки кавалерів мала, а ніхто, крім тебе, не був потрібен, — ​її плечі здригались — ​плакала. — ​Сім років, мов у тумані, а потім ти у соцмережі з’явився. А там фото з весілля. Тоді я з котушок і злетіла. Зараз соромно згадувати, а тоді… Лиш так думала тобі помститись. Схаменулась, лиш коли відчула, що стану матір’ю. Як я могла своїй дитині пояснити, що не знаю, хто його тато. Тому і показувала на твоє фото. Ти все одно тут не з’являвся, ось і вигадала я сину ідеального татуся.

Петро сидів ошелешений. Перед очима пливли рядки листа від бабуні: «Оксанка твоя заміж вийшла, Петре. Кажуть, зустрічалась з ним, ще коли до тебе на побачення бігала». А Оксані бабуня сказала, що він одружився. Нащо? Чому розлучила їх?

— Як ти могла так учинити? — ​сказав вголос, дивлячись на Оксану. — ​Нащо ж ти так із дитиною?

«Я хочу стати матір’ю для своєї дитини, а не взяти чиюсь!»

Додому Петро повертався спустошеним. Йому було соромно перед дружиною. Сім років з дня весілля вони намагались зачати дитя — ​усе марно. Спочатку не зважали, потім звернулись до спеціалістів.

— З вами все гаразд, — ​сказав професор, дивлячись на його дружину. — ​А ось ви, — ​поглянув на Петра, — ​ніколи батьком не станете. Це вроджене, тут жодних шансів.

Його дружина ридала. Вона мріяла про велику родину, а тут… Петро намагався її заспокоїти, казав, що є багато діток без родини, яким вони можуть стати батьками, але вона і чути не хотіла.

— Я хочу стати матір’ю для своєї дитини, а не узяти чиюсь! — ​крикнула крізь сльози, замикаючись у кімнаті.

Згадав свою добру бабуню. Чому вона його зрадила? Нащо розлучила з коханою Оксаною? А можливо, Оксана зі своїм сином і є його долею? Можливо, саме так бабуня спокутує свій гріх перед ними обома. Можливо, йому і не потрібно повертатись до дружини і його доля там, поруч із першим коханням і хлопчиком, який щиро любить його, навіть не знаючи.

Петро спинив машину і з’їхав на узбіччя. Куди ж він прямує? Де його доля?

Анна КОРОЛЬОВА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.