«Із 12 своїх дітей 6 я народила, а ще 6 — ні» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 33.37
«Із 12 своїх дітей 6 я народила,  а ще 6 — ні»

Дивлячись на цю молоду жінку, ніколи не скажеш, що в неї так багато турбот...

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

«Із 12 своїх дітей 6 я народила, а ще 6 — ні»

«Бог «положив» на серце нам таке бажання — прихистити знедолених малят — і ми намагалися це виконати. Особливо коли чули історії про те, як непросто залишеним дітям у інтернатах», — скромно каже про своє велике материнство Ольга Левосюк

«Нашої любові вистачить на всіх»

Їхній будинок стоїть над трасою Нововолинськ — Іваничі, на околиці села Біличі Володимир–Волинського району. Відразу в око впадає велика теплиця, чимале поле, просторе подвір’я. Це — дім, у якому подружжя Ольги та Івана Левосюків виховує шістьох своїх і шістьох прийомних дітей.

— У селище Благодатне міста Нововолинська приїхали у 2012 році, коли Каріна, яка народилася після Давида і Філіпа, була ще на руках, — розповіла берегиня сімейства. — Спочатку поселилися в приміщенні від церкви Спасіння з благословення пастора Володимира Вронського. І хоч лікарі застерігали, що мені непросто буде з вагітністю, в Нововолинську народила ще трьох дочок — Лію, Нелю і Вероніку, якій зараз три рочки. Але ніколи не залишала думка про те, щоб у сім’ї виховувалося більше дітей, бо нашої любові вистачить на всіх.

У теплиці пані Ольга теж відпочиває душею.
У теплиці пані Ольга теж відпочиває душею.

 Почали клопотатися про відкриття будинку сімейного типу, пройшли відповідне навчання. Хоча не вдалося оформити його, очевидно, як каже пані Ольга, через те, що були дуже молоді, але отримали дозвіл узяти під опіку діток. Дуже раділи з того. І невдовзі їхня родина почала поповнюватися.

Спочатку, 5 років тому, взяли Юру, хлопчика–сироту. Зараз йому 17, навчається на штукатура. Згодом, з волі Божої, із державних інтернатних закладів до них потрапило п’ять дівчаток і хлопчиків, які поміж собою були рідними по мамі.

Тринадцятирічна Світланка, яка уважно слухала нашу розмову, відразу почала перераховувати:

— Андрію — 19, Ані — 17, Едіку — 15, Сніжані — 11, Віталику — 9 років…

Подружжя завжди мріяло про велику сім’ю, тому ще до переселення побудували тепличку, в якій спочатку працювали пацієнти реабілітаційного центру. Коли Левосюки рік тому сюди переїхали, самим уже довелося давати раду господарству і хату добудовувати.

Читайте також: Казка про маму. Суботня історія для душі.

Тут тільки одних петуній — до 10 тисяч!

Коли заглянули в зелене «царство» — очі розбіглися від різнокольорової краси. Окрім зеленої цибульки, редиски та іншої вітамінної продукції, — різнобарв’я квітів: сульфінії, петунії, бегонія, цинерарія… Теплиця — це робота більше Івана, глави сімейства, якому підсобляє, звісно, дружина, особливо біля квітів. Ольга каже, що цьогоріч пробували вирощувати тюльпани, шкода, що частина з них не розцвіла до свята 8 Березня… Тому залишилися нереалізованими. Допомагає найбільше Андрій, який відразу застерігає, що не хоче потрапити на фото.

Ніколи не залишала думка про те, щоб у сім’ї виховувалося більше дітей, бо нашої любові вистачить на всіх.

Господиня зазначає, що новий вид діяльності нескладно було освоїти. Багато інформації про вирощування городини і квітів є в інтернеті, треба лише мати бажання все осягнути, вникнути й почати застосовувати на практиці.

Їхня теплиця більше підходить для овочів. Але пані Ольга без квітів її вже не уявляє. Тому міркує, як зробити, щоб у таких умовах їм було максимально комфортно рости.

— Звичайно, — пояснює, — це все потребує зусиль і часу, особливо в холодну пору року, коли вночі встаємо палити спеціальний котел, аби рослинки не змерзли. І дрова заготувати теж непросто, бо дорого.

Левосюки нинішнього року мають до 10 тисяч петуній. Пані Ольга тішиться, що по сотні вазончиків хлопці замовили собі, доглядають за ними. Якщо вдасться продати, то матимуть кошти на якісь власні потреби.

Читайте також: Кохання, яке долає мовні бар’єри: історія заробітчанки, яка випускає україномовну газету в Італії.

«Вирішальне слово сказало серце»

Запитую, як знаходили контакт із дітьми, яких прийняли у свою сім’ю. Мама Ольга розповідає про деякі складнощі, що виникали під час їхньої адаптації до нових умов. Але це, зазначає, тривало недовго і жодних розчарувань їм не принесло. Радіє, що зуміли знайти ключик до кожного й розвіяти сумнів декого з них про те, що батьки більше люблять своїх рідних дітей.

— Я ніколи не ділю їх на своїх і чужих, — пояснила моя співрозмовниця. — Завжди кажу, що вони всі рідні. Просто одних я народила, а інших — ні. І вони, слава Богу, це зрозуміли й живуть поміж собою дуже дружно.

Може, допомогло те, що тато Іван, родом із села Карпилівка Камінь–Каширського району, виріс у багатодітній родині, де було аж десятеро дітей. Ольга, ковельчанка, разом із братом і сестрою виховувалася у християнському дусі.

Діти Левосюків із задоволенням відвідують Заболотцівську загальноосвітню школу. Восьмикласниця Світланка відразу уточнює, хто в який клас ходить: Едік — у 9–й, Давид — у 6–й, Сніжана і Філіп — у 5–й, Віталик і Каріна — у 3–й, Лія — першокласниця… Тато сам возить на заняття, бо шкільний автобус дуже рано їде, а дітям хочеться довше поспати… Ользі інколи доводиться допомагати з учнівськими завданнями — тут у пригоді став диплом математика Волинського національного університету імені Лесі Українки. Діти в свій вільний час навчаються грі на музичних інструментах. Не завжди, правда, вдається потрапити у музичну школу в Нововолинськ, але захоплення своє не полишають. Свєта на скрипці грає, Юра і Віталій — на трубі, гітару освоїли Андрій та Едік. Дуже люблять спорт.

Мають свої обов’язки й у хаті: завжди приберуть, не раз до готування їжі долучаються. Світланка сама без проблем спече піцу, яку всі дуже полюбляють. Часу, каже, обмаль. У майбутньому мріє стати перекладачем, тому сумлінно навчається.

Пані Ольга із задоволенням розповідає, що діти самі виявляють бажання відвідувати богослужіння — змушувати їх не потрібно. Й зазначає, що дуже хоче, аби вони жили за Божими заповідями, допомагали ближнім…

Не стримується і з тривогою розповідає, що їхня сім’я ще має повернути державі кошти соціальної допомоги через мимоволі допущену помилку. Каже, що дуже вдячні хорошим знайомим, вірянам своєї церкви, які допомогли ламінат у кімнатах покласти, пінопластом хату утеплити, а тепер мріють добудувати другий поверх.

— Вам це обов’язково вдасться, — підтримую пані Ольгу в її сумнівах щодо найближчих планів і запитую, чи не важко виховувати так багато дітей. У відповідь чую:

— Якби керувалися тільки розумом, то, можливо, й не зважилися б на такий крок. А тут вирішальне слово сказало серце…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.