Казка про маму. Суботня історія для душі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.44 € 33.53
Казка про маму. Суботня історія для душі

Яринка зовсім осиротіла. Ніхто з родини дівчинку до себе не взяв.

Фото із сайту sputnik.by.

Казка про маму. Суботня історія для душі

Зоська пекла, варила, прибирала — чекала гостей. Ярина з чоловіком і дітьми мають приїхати. Колись вона по–доброму заздрила, коли в сусідів на гостину збиралася велика родина. Бо відтоді, як померли батьки, Зоська сама святкувала…

…Заміж вона не вийшла. Була мовчазною, міцною і найвищою з–поміж сільських дівчат. Тому прозвали «вежа». Простакувату Зоську хлопці оминали. Так і залишилася без пари.

Роботи Зоська не боялася. І в колгоспі працювала, і господарці лад давала. Допомоги не очікувала. Родичі, хоч і були, проте неохоче признавалися навіть тоді, коли батько з матір’ю були живі. А потім наче й зовсім забули про неї.

Частину родини життя розкидало по світах. Когось — у Сибір, хтось емігрував. І про тих, і про інших говорили в хаті майже пошепки.

Частину родини життя розкидало по світах. Когось — у Сибір, хтось емігрував. І про тих, і про інших говорили в хаті майже пошепки. Зрідка приходили листи з за кордону. Їх перечитували по кілька разів і ховали в стару дерев’яну шкатулку…

…Яринка не раз ночувала в сусідів, коли п’яний батько здіймав у хаті бучу. І дільничний, і голова сільради проводили відповідні бесіди, совістили, погрожували «закрити на п’ятнадцять діб». Вистачало не надовго. Без пляшки Володька жити не міг. Як Марина витримувала паскудний чоловіків характер і побої — ніхто не знав. Донька також на собі відчула тяжку батькову руку.

Коли Яринка була в першому класі, мама завагітніла. Дівчинка хотіла братика. Сподівалася, коли він виросте, захищатиме її з мамою від батька. Та дитину Марина не виносила. І сама зі світу пішла. Володька казав, що впала з драбини, начебто зле стало, сильно вдарилася. Мало хто в це вірив. Селом пішов поголос:

— Таки добив той пияк свою жінку. І дитину ненароджену стратив.

Володьку сторонилися, Яринку — шкодували. Після смерті дружини він деякий час не пив багато. А потім знову почалося…

Яринка, як і раніше, втікала від батька. Часто ходила на мамину могилу. Розповідала свої жалі й плакала. Там і застала її Зоська, яка нерідко навідувалась на батьківські могили.

— Не боїшся сама на цвинтарі бути? — запитала Яринку.

— Ні.

— Вечоріє. Тобі додому пора.

Дівчинка схилила голову й тихо заплакала.

— Ти їла що–небудь?

— У школі обідала.

— Голодна, значить. Ходімо.

Зоська пригощала Яринку вареною картоплею з кислим молоком. Дістала із шухляди кілька цукерок.

— На здачу дали. Я й забула про них. Бери, дитино.

Коли майже стемніло, провела Яринку додому. Володька вже спав.

— Якщо того… батько нап’ється, прибігай до мене.

Яринка не раз робила уроки в Зосьчиній хаті. Володька дізнався, куди тікає донька. Прийшов до Зоськи на розбірки. Але та, наче важка артилерія, посунула на чолов’ягу. Вирішив не випробовувати на собі її гнів…

Яринка не раз робила уроки в Зосьчиній хаті. Володька дізнався, куди тікає донька. Прийшов до Зоськи на розбірки.

Якось дівчинка залишилася в Зоськи ночувати. До Володьки прийшли «друзі». Пиячили довго.

Жінка нагодувала Яринку, постелила. Але дівчинку сон не брав. Зоська тихенько прочинила двері й побачила, що Яринка сидить на ліжку й дивиться у вікно.

— Ти чому не спиш? До школи вранці вставати треба.

— У вас так добре. Розкажіть мені щось.

— Та я… нічого такого не знаю.

— Розкажіть казку про маму.

— Ну, ти вже велика. Хто в другому класі дітям казки розказує?

Казок Зоська не знала. Хіба що про козу–дерезу чи солом’яного бичка. І то толком не пам’ятала. А казку про маму… Щось придумала б, але ж не знає, як то бути мамою. Пригадала своє дитинство, свою матір…

— Жила–була мама. У неї завжди було багато роботи. І тільки у свята мала трохи вільного часу. Мама любила їх. Особливо великі. Тоді хата пахла свіжим хлібом. Коли ненька ставила хліб у піч — хрестила його, а коли витягувала — усміхалася. Вона рідко усміхалася. Але до хліба — завжди…

… Володьки не стало через кілька років після смерті дружини. Взимку не дійшов п’яний додому. Замерз. Яринка зовсім осиротіла. Ніхто з родини дівчинку до себе не взяв. У сільській раді вирішили відправити її до інтернату.

Читайте також  Пройшов у шинелі пів Європи й побудував нововолинські шахти​.

Зоська останніми словами лаяла покійного Володьку, не боячись гріха. Вона звикла до Яринки…

У неділю жінка зібралася до міста. Поклала в сумку яблука, спекла паляничок. У місті купить цукерок. Навідається до Яринки.

Дівчинка зустріла Зоську, наче рідну душу. Розповіла, що до інших дітей приїжджають родичі, а до неї ніхто. Зоська аж сльозу пустила.

— Не переживай, я запитаю твою вчительку, чи можна тебе на канікули забирати. Якщо треба, розписку напишу.

Односельцям було невтямки: з якого дива Зоська за Яринку так переживає. Та люди поговорили й перестали.

А невдовзі з’явилася набагато цікавіша тема. Родичка, яка жила за океаном, заповіла Зосьці своє добро. Благо, часи змінилися, і жінці не пропонували відмовитися від спадщини. Зоська розгубилася. Не очікувала такого дарунка. І не знала, що з тими грішми робити.

Почувши таку новину, свояки, які роками цуралися Зоськи, один за одним зачастили на її обійстя. Почали цікавитися, як живе, чи потрібно щось допомогти. Зоська їх відразу розкусила. Візитам не раділа. В гості не запрошувала.

А троюрідний брат безцеремонно заявив, мовляв, оскільки Зоська самотня, то повинна допомогти його дітям.

— Я маю кому допомагати! — відрубала.

— Доньці того пияка? Хто вона тобі? Та вона тебе використає і…

Розлючена Зоська показала родичеві на хвіртку.

…Ярина закінчувала школу. В атестаті майже все «відмінно».

— Куди вступати будеш? — запитала Зоська.

— Нікуди. Роботу шукатиму.

Дівчина вступила до інституту. На історичний факультет. Жінка раділа, наче то її рідна дитина «вченою буде».

— Наробитися ще встигнеш. Вчитися тобі необхідно. Я допоможу. Треба ж на щось ті гроші даровані пускати.

Ярина віднікувалася. Зоська наполягала. Дівчина вступила до інституту. На історичний факультет. Жінка раділа, наче то її рідна дитина «вченою буде».

Зоська студентці допомагала, хоча до грошей ставилася ощадливо. І Ярину того вчила. Вирішила: все, що має, їй заповість.

Після закінчення інституту Ярина залишилася працювати у великому місті. У вихідні часто навідувалася до Зоськи. А якось приїхала зі своїм нареченим.

— Михайле, я хочу познайомити тебе зі своєю мамою… названою мамою.

Зоська, почувши таке, від несподіванки присіла на лавку. А опанувавши себе, щасливо мовила:

— Як добре, що я нині борщу наварила…

…Сумувати на пенсії Зосьці ніколи. Господарку треба обходити. Ярина з чоловіком часто у вихідні приїжджали. Михайлові батьки навідувались. А як народилася Зорянка, ще більше клопотів стало. Коли мала трошки підросла, Ярина іноді її в Зоськи залишала.

У неділю та брала дівчатко до церкви.

— Ти ба, як гонорово несе себе «вежа», — перешіптувалися молодиці.

— Чужим добро віддала, а родині — дулю…

— А родина її бачила, поки спадщини не було?..

Зорянка щось щебетала, стрибала, сміялася.

— Бабусю, бабусю, розкажи казку. Але не про козу–дерезу, — просила.

Зоська усміхнулася. Взяла дівчатко за руку.

— Добре, добре, пізніше розкажу казку про маму. А зараз будь тихо. Бозя чемних діток любить…

Ольга ЧОРНА.