Волинське подружжя, яке виховало шестеро дітей: «Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Волинське подружжя, яке виховало шестеро дітей: «Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання»

24 роки тому, одружуючись, Оксана та Руслан Шиліки навіть не уявляли, що стануть багатодітною сім’єю (на знімку нема найстаршої дочки).

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Волинське подружжя, яке виховало шестеро дітей: «Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання»

Але саме це, як переконані сьогодні Оксана та Руслан Шиліки із Каменя-Каширського на Волині, і є головним для щасливого шлюбу. А найбільше багатство подружжя, яке йде до свого срібного весілля, — шестеро їхніх дітей

«Перший знімок, на якому ми удвох зовсім юні, бережемо як дорогу реліквію»

Вони обоє — камінь-каширці, вчилися в одній школі (на той час єдиній в райцентрі), але не були знайомі. Пригадуючи ті роки, Оксана каже:

— Я Руслана чи то не бачила ніколи, чи не звертала на нього уваги. Треба було нам поїхати у Брище, що неподалік Луцька, — на відпочинок у літній табір, аби зустрітися. Як дорогу реліквію бережемо зроблений там наш перший знімок, на якому ми удвох зовсім юні.

 Це був 1992 рік. Дівчина закінчила восьмий клас, її майбутній чоловік — десятий. Тоді й зародилося їхнє кохання. Воно було дитяче, як запам’яталося жінці, — «якісь особливі погляди, увага». Руслан заходив у кімнату, де жила землячка, кликав на сніданок, обід… Того літа, повернувшись із табору, вони більше й не бачилися. Лише 1 вересня у школі зустрілися. Про перші побачення, які почалися тієї осені, жінка розповідає:

Повінчав їх отець Феодосій у Свято­Іллінській старовинній церкві, яка, на жаль, на Благовіщення в 2015­му згоріла.
Повінчав їх отець Феодосій у Свято­Іллінській старовинній церкві, яка, на жаль, на Благовіщення в 2015­му згоріла.

 

— Ми пішли в парк лісгоспу і не одну годину сиділи на лавочці, розмовляючи про школу, своїх батьків, друзів. Між нами була «піонерська» відстань. І ще довго, до речі, прощалися дуже офіційно, подаючи одне одному руку. Коли прийшла зима і стало холодно, то моя мама сказала: «Що ж ви будете на вулиці десь мерзнути — хай Руслан заходить до хати». Так мій майбутній чоловік почав бувати в нас. Іноді вечеряли разом. Мені хотілося приготувати щось смачненьке й пригостити його. Чоловік досі пам’ятає ті наші вечори, які нам так полюбилися.

— Ми п’ять літ зустрічалися, — сказав чоловік, — і вже 24 роки нашому шлюбу. Т

«Немовби на крилах літала, чекаючи сватів»

А навесні 1993–го Оксана закінчила дев’ятий клас і того ж року вступила до Київського медичного училища. Руслан після школи став студентом Луцького індустріального інституту (нині — Національний технічний університет). Стосунки їхні не перервалися, хоч зустрічі й стали рідшими. Бачилися, коли дівчина приїжджала додому. А ще, бувало, Руслан до Києва вирушав. Тож збереглися в пам’яті і такі «столичні» побачення. Через три роки з дипломом столичного училища Оксана приїхала за направленням на Волинь. Місцем здобуття її першого професійного досвіду стало село Волиця Камінь–Каширського району.

Ніби вчора це було – перша зустріч, побачення, весілля, а вже скоро 25 літ їхньому шлюбові. 
Ніби вчора це було – перша зустріч, побачення, весілля, а вже скоро 25 літ їхньому шлюбові. 

 Дівчина закінчила восьмий клас, її майбутній чоловік — десятий. Тоді й зародилося їхнє кохання.

— Через п’ять літ наших зустрічей, — розповідає Оксана, — ми з Русланом одружилися. Мені на той час було 18, чоловікові ось–ось мав виповнитися 21. Нічого не мали, крім нашого кохання. Руслан — ще студент. У мене була робота, але вона в ті роки оплачувалася із затримками. І то часто бартером — холодильником, велосипедом. Але ми дуже хотіли бути разом і раділи з того, що станемо чоловіком та дружиною. Не забуду, як чекала дня заручин, — немовби на крилах літала. 23 лютого 1997–го було сватання. А у травні справляли весілля, на яке зібралися дві великі родини.

Подружнє життя Шиліків–молодших почалося у хаті батьків Руслана, куди Оксана прийшла в невістки. І хоч проблем ніяких не виникало — зі свекрами в Оксани, як каже сьогодні, стосунки склалися хороші, все ж вони з Русланом вирішили: раз у них своя сім’я, то мають жити окремо. І пішли на винайману квартиру.

«Не забуду райського куточка на Олексіївці, де ми жили з двома старшими дітьми»

П’ять років молода сім’я перебивалася, як кажуть, по чужих кутках, змінюючи житло («то холодна квартира була, то ціну хазяйка несподівано піднімала»). Оксана по–особливому тепло пригадує, як перебралися вони на Олексіївку:

— Це ж околиця Каменя–Каширського — геть під лісом. Не забуду того райського куточка. Добре було, хоч і зручностей ніяких — воду з криниці треба було носити, грубки дровами топити. Подобалося жити на природі. Біля хати ріс сад. Особливо для дітей було роздолля: вранці вийшли надвір — і цілий день на чистому повітрі.

Читайте також у нас: Поляки, німці, росіяни: з початку року волиняни пошлюбилися з 63 іноземцями​.

Попрощалися вони з тим «райським куточком» — Олексіївкою й перебралися ближче до цивілізації, коли старших дітей, сина Романа й дочку Вікторію, треба було вже у садочок віддавати, до школи готувати. Ще трохи жили по чужих кутках, а там і двокімнатну квартиру собі купили. І довго — десять літ після народження первістка — у них було тільки двоє дітей. А коли вже у своїй квартирі троє діток посипалися одне за одним, а потім, з більшою перервою, на світ з’явилася наймолодша донька, подружжя лише тішилося з такого дарунку. Хоч, як самі кажуть, непросто було. І мається на увазі не лише те, що у їхній оселі стало тіснувато: коли на руках мами відразу троє маленьких дітей, то живеш без перепочинку.

— Але все минає, труднощі забуваються, — говорить жінка. – Сьогодні дивлюся на синів та дочок і радію. Головне, що вони здорові. Стараємося їх всіляко розвивати. Найстарші — Роман і Вікторія — уже на свій хліб, як мовиться, пішли. Дочка уже заручена, сина одружили.

Одне слово, батьків чекають нові статуси, нові сторінки життя.

…Так склалися обставини, що я розмовляла переважно з Оксаною. Чоловік якраз був на роботі. І все ж ми з ним поспілкувалися, коли він обідньої пори прийшов додому. Те, що від нього почула, лише ще раз засвідчило: подружжя Шиліків вдячне долі за те, що в юності доля звела їхні дороги.

— Ми п’ять літ зустрічалися, — сказав чоловік, — і вже 24 роки нашому шлюбу. Тож був час зважити все й оцінити. Я дуже радий, що саме ця жінка, Оксана, — моя дружина. Ми нажили з нею шестеро діток. Це і є наше багатство.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.