Волинянка Катерина Токарчук вчилася шити вбрання для жінок, а одягає в «спіднички»… квіти - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.57 € 31.03
Волинянка Катерина Токарчук вчилася шити вбрання для жінок, а одягає в «спіднички»… квіти

Білоруска за національністю, ця жінка вже багато років живе у Камені-­Каширському.

Фото Сергія БОРОХА.

Волинянка Катерина Токарчук вчилася шити вбрання для жінок, а одягає в «спіднички»… квіти

І мріє потрапити на японський острів Окінава, де дуже багато людей живе сто років не лише завдяки особливим питній воді й харчуванню: тамтешні мешканці ведуть активний спосіб життя й постійно займаються улюбленою справою, не знаючи слова «пенсія». Одне слово, з нею було про що поспілкуватися

«А мене всюди сприймають за свою — ​і в Грузії, і у Вірменії, Єгипті, Італії»

Цю жінку добре знають камінькаширці, бо ж її магазин квітів — ​у центрі міста, куди зручно зайти, якщо потрібен букет чи якісь супутні аксесуари. Російськомовна, чорнява — ​перша думка, що вона за національністю, певно, грузинка. Коли ми зустрілися, то й про це мимохіть заговорили.

— А мене всюди, де буваю, сприймають за свою, — ​сказала Катерина Едуардівна. — ​І в Грузії, і у Вірменії, Єгипті, Італії… Я ж — ​білоруска.

Містечко Кам’янець у Брестській області неподалік від Біловезької Пущі — ​її мала батьківщина. Тут вона закінчила школу, «бурсу» й вирішила вивчитися на майстра з пошиття жіночого одягу.

— Можна було їхати у Вітебськ, де теж є такий виш. Але я вибрала Київ — ​подала документи в інститут (а тепер це вже університет) технологій та дизайну, — ​розповідає жінка. — ​Чому? Бо добре знала столицю України (мій дідусь­сибіряк мав у Києві однополчанина й робив моїй бабусі, яка народилася на Різдво, такий подарунок — ​возив в Україну, і мене, ще малу, вони брали із собою). На місце при вступі в інститут було 15 чоловік, але я витримала конкурс і стала студенткою.

Згодом виявиться, що, вибравши Київ, дівчина наблизила зустріч зі своєю долею — ​майбутнім чоловіком­волинянинином, який вчився в автодорожньому інституті. Ще в студентські роки, в 1986­му, в українця й білоруски було весілля, невдовзі у них народився син. І ось за якийсь час чоловік, який мав тяжку недугу крові вже тоді, як вони одружувалися, вирішує повертатися додому — ​у свій рідний Камінь­Каширський.

— Це закономірно, — ​говорить наша героїня, — ​що людина, захворівши, їде туди, де народилася, — ​там місце її сили. А це ж уже 1991 рік — ​розвал Союзу. У мене український паспорт, а прописка — ​білоруська. Одне слово, сталося так, що я повернулася додому, до матері. А чоловік уже був у Камені. І, по правді, я довго противилася — ​не хотіла їхати на Волинь. Намагалася перетягнути його у свій Кам’янець. Та нічого з цього не вийшло — ​недарма ж кажуть, що від долі не втечеш. І через років два — ​у 1994­му — ​я з маленьким сином уже була тут. Так і стала камінькаширкою. У Камені народився наш молодший син.

« Я була в перших рядах підприємців»

А це ж буремні дев’яності з їхніми труднощами і перемінами! Починалася епоха підприємництва.

— І в Камені­Каширському я була в перших рядах підприємців, — ​вертається спогадами в минуле Катерина Едуардівна. — ​Вдома шила із кролячих шкірок шуби й шапки. Згодом ще й квітковий кіоск відкрила, бо квіти — ​то вже родинне, — ​моя бабуся по маминій лінії завжди торгувала ними в сезон на базарі. А якось тодішня завідувачка районного відділу культури Євгенія Смолярчук, яка стала мені, можна сказати, хрещеною мамою, запропонувала працювати в барі, який вона вирішила відкрити в приміщенні Будинку культури (тоді мода пішла на них). І я погодилася.

Вважаю, що бізнес — ​це торгівля нафтою, машинами… А коли продаєш квіти, то це просто заробляння грошей, аби вижити.

У приміщенні магазину живих квітів, де ми розмовляли, ще й досі є, правда, вже заставлена товаром, барна стійка. Перепрофілювати заклад Катерина Едуардівна вирішила після смерті чоловіка, якого не стало у 2005­му. За словами жінки, вона довгий час думала, що ось закінчать сини школу й вона вернеться в Білорусь. Але цього не сталося. Один із синів учився в Бресті — ​була вже надія, що йому захочеться залишитися там. А він приїхав якось і сказав: «В Україні я — ​напівсирота, а в Білорусі — ​повна сирота».

— Отож, українці мої сини — ​і крапка, — ​каже жінка. — ​Навіть не їздять у Білорусь. Хоч, правда, і я тепер буваю там рідко, давно своїх не бачила. Виручає вайбер — ​можна поспілкуватися. А до початку війни на Сході України моя мама років десять жила в мене. Часто й тітка приїжджала із Мінська на сезон. Справа в тому, що в нас були теплиці, в яких ми вирощували квіти на продаж, — ​згодилась її спеціальність, здобута колись у сільськогосподарському інституті.

Мати Катерини Едуардівни, за її словами, поїхала додому в 2014­му у вишиванці. Це був її протест проти того, що в той час багато родин пересварилися: знаходилися ж такі, хто вірив у нісенітницю­страшилку, запущену російськими ЗМІ, ніби в Україні дітей малих їдять. А їй, білорусці, за багато літ Україна полюбилася. Бо де ще є так, як тут, коли маленький хлопчик говорив зустрічним: «Добрий день!»?

«Дійшла висновку, що треба робити щось одне — ​вирощувати або продавати»

З теплицями вже давно покінчено («хіба одну залишили, щоб петрушку було де посіяти»). Як каже жінка, дійшла висновку, що треба робити щось одне — ​вирощувати або продавати. До того ж через подорожчання газу таке виробництво стало нерентабельним. Тож тепер продукція, як і в усіх, — ​з Європи. Мова заходить про те, як магазин пережив непростий рік пандемії, особливо той період, коли був жорсткий локдаун. Катерина

Едуардівна каже:

— Уявіть собі, що вранці в мене вперше після 8 Березня завіз квітів, а ввечері закривають на вікнах жалюзі: карантин! Це ж гроші вже вкладені в товар. Коли нема покупців, то це жах. Ми все викидали. Наш магазин маленький, а так само було і на крупних підприємствах. У тій же Голландії скільки краси, а заодно й грошей закопали?! Але з іншого боку, якби не карантин, то я б не освоїла сповна інтернету. А так маю свою сторінку в соцмережах, через яку можу рекламувати, пропонувати свій товар.

Стосовно сімейного бізнесу, яким став для родини Токарчуків продаж квітів, то думка жінки така:

— Вважаю, що бізнес — ​це торгівля нафтою, машинами… А коли продаєш квіти, то це просто заробляння грошей, аби вижити. У мене — ​вища освіта. Якби я відкрила у Камені­Каширському хутряну фабрику, то це був би бізнес. Подивіться на мої, м’яко кажучи, далеко не випещені руки — ​і все стане ясно… Ось так склалося у житті, що вчилася Катерина Токарчук шити вбрання для жінок, а одягає в «спіднички»… квіти.

Читайте такожЛілія ТИТОРЕНКО: «Перший млинець — ​не комом!»

Із нашою героїнею було дуже цікаво спілкуватися. Можна було б окремо розповідати про її мандрівки за останні два­три роки до святих місць в Ізраїлі, Єгипті, Грузії, про враження, з якими поверталася звідти. І про її мрію. Під час розмови не раз прозвучало:

— Я вже хочу на Окінаву.

Жінка із захопленням говорить про цей японський острів, де дуже багато людей живе сто років. І цей феномен пов’язаний не лише з тим, що тут особлива питна вода, яка добувається з місцевих озер і фільтрується коралами, а також харчування: окінавці ведуть активний спосіб життя й постійно займаються улюбленою справою, не знаючи слова «пенсія». Прочитавши книгу про Окінаву, вона й сама пройнялася філософією його мешканців і вважає, що «в кожному оці людини повинно бути не по долару» — ​«ми маємо думати не про те, з чим залишимо дітей, а якими вони будуть». 

Катерина Токарчук  в останні роки багато подорожує, зокрема святими місцями Єгипту, Італії, Грузії...

Катерина Токарчук  в останні роки багато подорожує, зокрема святими місцями Єгипту, Італії, Грузії...