5+3=10: на Рівненщині вдівця із п’ятьма дітьми доля звела із багатодітною жінкою з Львівщини

Найстаршому синові Павлу тоді ледве виповнилося 15, найменшому Богданчику ще й півтора року не було. Покійна дружина Галина багато літ боролася зі страшною хворобою – раком лімфовузлів. Але біда таки перемогла – забрала з родини люблячу матір і турботливу жінку. Залишився чоловік сам з дітками, пише газета Вісник і ко.

Перші роки було надзвичайно важко.

– Перші роки було надзвичайно важко, – розповідав нам тоді, у 2014 році, Олексій, – як морально, так і фізично. Батько ж ніколи не замінить матері. З хлопцями набагато простіше, ніж з дівчатками, бо дочок треба вчити жіночої культури. А хто розкаже про всі секрети краще за маму? Раніше, коли старші йшли до школи, дружина з ними завжди займалася, а коли її не стало, менша дочка була у першому класі, тож потрібно було їй допомагати. З найменшим сьогодні вчу уроки як не я, то дівчата.

На той час Олексій п’ятий рік був вдівцем. Хвалився, що у кожного з дітей свої захоплення і уподобання: Ліана грає на бандурі, Оксана любить куховарити, Павло з Віталієм захоплюються футболом. Лише Богданчик ще малий.

І от ми знову в Малевому. Двері відчиняє дівчина і каже: тато на роботі, але вдома є мама. За кілька хвилин знайомимося з напрочуд приємною пані Марією – дружиною Олексія. Отже, змін у родині Томіловичів з часу нашої останньої зустрічі таки багацько трапилося.

Кілька літ приглядалися, лише тоді одружилися

Дізнаємося, що познайомилася пара на зібраннях (віри Євангельських християн-баптистів) у Боремлі. Років два вони після того приглядалися одне до одного. Марія сама з Львівської області. Була заміжня. Коли носила під серцем третє дитя, дізналася про зраду чоловіка. Він покинув їх, розлучення було важким і болючим. Але все минає, і якісь негаразди теж.

– Після заміжжя я переїхала з дітьми сюди, у Малеве. До Олексієвих п’ятьох привезла своїх трьох, а потім у нас ще двоє спільних дітей знайшлося: Ліза та Міша навіть року різниці між собою не мають. І стало нас у хаті дванадцятеро! – сміється Марія.

– Пам’ятаєте, як вас сприйняли діти Олексія, чи переживали ви, роблячи такий серйозний крок? – цікавлюся у пані Марії.

Чесно кажучи, я не переймалася цим.

– Чесно кажучи, я не переймалася цим. Розуміла і знала, що діти є діти. Вони різні, і до всіх треба знайти підхід. Що їх треба глядіти і любити. Але у нас ніколи не виникало проблем. Одразу мене спитали: «Як нам вас називати?» «Та як вам буде зручно!» – відповіла. І вони (чемні ж!) стали кликати мене серйозно так – Марія Степанівна. А воно ж довго і тяжко вимовляти… Через якийсь час знову підходять усі разом: «Марія Степанівна, а можна вас щось спитати? Ви не образитеся, якщо ми вас будемо називати «тьоть Марія»?» Моїм же Назару, Роксолані та Іванці, коли ми зійшлися, було відповідно 11, 10 та 5 років. І вони одразу стали називати Олексія татом. Бо насправді мріяли про батька, їм боліло, що рідний від них відмовився. Дуже поважають і до його думки чи поради дослухаються навіть більше, ніж до моєї.

Читайте також: «Не кожній дитині, як ось мені, доводиться бути на весіллі своїх батьків»

Діти росли і помаленьку стали вилітати з гнізда. Марія хвалиться всіма. Розказує, які толкові старші сини Олексія Павло та Віталій. Рано почали кожен сам на себе заробляти: їздили у Польщу, мають хист до будівництва. Ще хлопцями заробили собі на житло. Та що там, навіть на свої ж весілля! Обоє мають сім’ї. Дівчата вчаться, працюють. А ще ж карантин майже всіх «привіз» додому.

– А мені добре, коли вони всі тут, – усміхається Марія. – Помічники ж які: і на кухні щось приготувати, і за малими наглянути! Найменшому, Міші, чотири лише, трохи старша Ліза. Підростають й от-от повилітають з гнізда і Роксолана з Назаром та Богдан з Іванною. Але поки ще всі наші, біля нас.