«Мене теж врятуйте, отче!» (містична історія) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.37 € 30.64
«Мене теж врятуйте, отче!» (містична історія)

«Їй особливо подобається оця ранкова тиша перед літургією...»

Фото із сайту pixabay.com.

«Мене теж врятуйте, отче!» (містична історія)

Марта Георгіївна не могла цього допустити, вона що – ​даремно все життя парторгом пропрацювала?! Досить із неї, терпіла в угоду чоловіковим примхам священника, який ходив сповідати її Михайла цілий тиждень щодня. Ну! Надумав на старості років. Усе життя і хреститись не вмів, а тут занедужав — і хрещення прийняв, і молиться лежачи, бо ж ходити вже й сил нема. Тому й найняла вона отих музик, аби провели її чоловіка, «як годиться», в останню путь. Хіба ж чекала вона того, що потім трапилось

Знову він! Марту щоразу жаром обдавало, коли відчиняла двері і бачила цього, по суті, хлопчака в чорному. А він ніби й не помічає її неприязні, завжди усміхнений і якийсь ніби не від світу цього. Проходить не озираючись. Марта навмисне за ним щоразу стежить, чи буде він їхній дім роздивлятись. Поглянути там було на що: все життя вона була при гарній посаді, і чоловік її завіду­вав одним із продуктових складів. Коли не стало Союзу, вони одними з перших пішли у «спекулянти». Ось і був їхній дім повною чашею з дорогими кришталевими люстрами з Італії і справжніми порцеляновими вазами з Китаю.

Але цей дивний якийсь. Очі додолу – ​і в кімнатку до Михайла. Марта в такі моменти від незрозумілого почуття якоїсь тривоги і ніби аж злості на стіни лізти була готова. Ходила, голосно грюкаючи дверима, навмисне гучно вмикала приймач або дзвонила до подруг і розмовляла з ними так, що й сусід навпроти, напевне, чув. Заспокоювалась лиш коли оцей в чорному йшов. Тоді аж підлогу мити ставала, аби й сліду його у домі не було.

Ну! Надумав її Михайло на старості років от такого. Раніше й хреститись не вмів, був, як усі, «нормальним», а тільки зліг – ​так і зразу подавай йому священника. Тиждень перед тим, як піти у вічність, він щоденно сповідався. Якби Мартина воля, вона б і на поріг не пускала священника, але Михайла вона поважала, тому корилась його волі.

– Марто, – ​покликав одного разу її кволим голосом. – ​Мене не стане сьогодні, – ​мотнув головою, аби жінка не переривала його. — ​Я знаю достеменно, повір. Маю до тебе одне-єдине прохання: нехай в останню путь мене отець Володимир проведе. Не наймай отих музик, які без пляшки і ноти не згадають. Мені того не потрібно. Обід зроби на дев’ятий день, але не весілля, а саме поминальний обід. Не скликай пів світу, які й знати мене не знали і після третьої співати починають.

Коли йому зле стало і його у стаціонарі рятували, до нього його дід прийшов. Показав, куди той потрапить, якщо нічого не змінить у своєму житті. Навіть сказав, коли його не стане — ​годину і день.

Марта слухала і не чула. У неї все вже розплановано. Воля чоловіка була лиш хитанням повітря, не більше.

Михайла й справді не стало того ж таки дня. А вже наступного його з подвір’я виносили під гучні звуки «традиційної» музики. Семен зі своєю трубою, як завше, трохи довше тягнув, а Петро з барабаном гупав так, що останні ряди проводжаючих і себе не чули, проте все було так, як хотілось Марті.

Десь посеред дороги Марті зле стало – ​знепритомніла. Перед очима, мов живий, стоїть її Михайло. Молодий, красивий і весь аж світиться зсередини, але сумний.

– Я дійти не можу, – ​каже дружині з докором. – ​Музика гримить, до землі тягне. Важко мені, Марто, припини це.

І бачить вона свого Михайла, ось тут-таки, поруч, а він й далеко десь. Підіймається він сходами кришталевими вгору. Іде і йти не може, гримить музика, бахкає барабан і кудись не туди тягне труба.

– Геть, – ​заволала опритомнівши. – ​Спиніть їх, нехай ідуть звідси, – ​говорила знесилено. – ​Прошу, покличте отця Володимира.

Так і стояла сумна процесія посеред дороги, поки не прийшов священник. Далі рушили в абсолютній тиші. Кожен задумався про своє, бо те, що розповіла щойно Марта, вразило.

Кілька днів минуло – ​й у двері Марти знову хтось подзвонив. Відчинила і завмерла від несподіванки – ​знову той священник.

– Михайло просив вам розповісти, пояснити все, – ​сказав коротко. – ​Він знав, коли піде, і бачив, куди саме потрапить. Коли йому зле стало і його у стаціонарі рятували, до нього його дід прийшов. Показав, куди той потрапить, якщо нічого не змінить у своєму житті. Навіть сказав, коли його не стане – ​годину і день.

Марта стояла і ковтала сльози. Чи не вперше в житті отак плакала перед кимось, крім свого покійного Михайла.

– Його ж дід священником був. Рятуйте! Мене теж врятуйте, отче! Я не знаю про все оце нічого, але ж бачила його тоді, він же в небо підіймався.

…Тихо у храмі, ще й служба не почалась. Марта запалює лампадки і готує все до служби. Їй особливо подобається оця ранкова тиша перед літургією. Тоді вона ніби ближче до свого Михайла, ніби чує, як душенька розмовляє з небом.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також у нас: «На Волині «мольфар» спрогнозував підсумок футбольного матчу Україна – Франція (Відео)​».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.