«Чому заплакані очі?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
«Чому заплакані очі?»

Сучасні батьки привчають дітей щовечора дякувати за щось хороше, що відбулося за день, однак не згадують, що робити з «поганим».

Фото ілюстративне.

«Чому заплакані очі?»

– Щось у тебе в голосі чути печаль. – Мам, все норм. – Не хочеш ділитися?..

Усе частіше мої дорослі (хоч маленькі для мене) діти у подібних ситуаціях відказують, що справляться з якимись кризами у своєму житті самі. Їхнє право. Розпитувати, коли людина, навіть найближча, закривається, марна річ. Іноді потрібен час, щоб осмислити самому, а буває, що мама — ​точно не та, кому готовий відкритися. Згадую себе молодою, тому й не ображаюся, коли так є. Як були малими, то бігли з різними подряпинами, так робить нині й донька. Й тут є свої нюанси, як бути надійною «жилеткою» для емоцій.

«Мам, чого всі такі козли?!» — ​пригадую синове обурення ще з тих часів. Перше, що хотілося, це піти в наступ: зробити зауваження, що всі такими не можуть бути і що він надто грубо висловлюється. Та життя навчило оці моменти відкладати «на пізніше». Дитину шматують емоції, а я їй — ​про етику. Це все одно, що спілкуватися спинами одне до одного, на різних рівнях («про ріпку й про куріпку»). Якщо так діяти, то чадо навчиться маскуватися, хай як би зле йому не було. А вміння ділитися недобрим — ​дуже потрібний досвід. Явно полегшує переживання і спрощує життя! Тож у такій ситуації залишається давно винайдене «активне слухання»: коли мама видає мінімум тексту, іноді повторює промовлену дитиною фразу ще раз, а головне — ​слухає фон до повідомлення — ​емоції! Якщо налаштуватися на хвилю, то чутно, який знесилений, ображений той школярик, який розпач або велике розчарування його переповнює. «Міжрядковий фон» допоможе втриматися від повчань та нетактовних запитань. А це означає, що дитина й далі не боятиметься відкритися, бо знатиме, що її не засудять, не «доб’ють», а допоможуть співчуттям, повернуть віру в себе чи інших. І нехай у зрілому віці він чи вона підуть зі складною розмовою до друга чи обраниці, зате знатимуть, що ділитися ліпше, аніж колекціонувати жалі.

Дитина й далі не боятиметься відкритися, бо знатиме, що її не засудять, не «доб’ють», а допоможуть співчуттям, повернуть віру в себе чи інших. І нехай у зрілому віці він чи вона підуть зі складною розмовою до друга чи обраниці, зате знатимуть, що ділитися ліпше, аніж колекціонувати жалі.

Українська психотерапевтка Світлана Ройз якось порушила тему про те, як сучасні батьки привчають дітей щовечора дякувати за щось хороше, що відбулося за день, однак не згадують, що робити з «поганим». Ройз підкреслює, що тільки радіти успіхам чада замало: «Якщо дитина розуміє (відчуває), що ми її підтримуємо і реагуємо тільки на все хороше, добре, світле і вдячне, — ​почне маскувати те, що вважає поганим. Це призводить до напруги. Що не має виходу, не зникає — ​стає «симптомом». І дитина може почати звинувачувати себе у складних речах, які з нею стаються».

Читайте також: Кейт Міддлтон знову вийшла в люди у старому пальто (Фото)

Нещодавно трапився випадок, коли син дорікнув мені, що я утаїла «свої жалі». Не поділилася, не довірилася. Мій аргумент, що шкодувала його, не хотіла нервувати, аніскілечки не допоміг. Йому хотілося, щоб як мама я бачила в ньому свого захисника, бо ж «ми сім’я». Це був урок і демонстрація, що і яйце здатне дечому навчити курку… І, певна річ, це приємно.

Якщо маєте, шановні читачі, свої відкриття про такий складний сімейний світ, який психологи досліджують століттями й досі щось винаходять, — ​діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».

Оксана КОВАЛЕНКО, мама