Недавно я випадково познайомилась із вдовою — останньою дружиною добре знаного у свій час в області Василя Герасимчука. Любов Адамівна прийшла в редакцію, щоб подати текст у «Печальну рубрику» з нагоди другої річниці, як скінчилось земне життя Василя Макаровича...
Недавно я випадково познайомилась із вдовою — останньою дружиною добре знаного у свій час в області Василя Герасимчука. Любов Адамівна прийшла в редакцію, щоб подати текст у «Печальну рубрику» з нагоди другої річниці, як скінчилось земне життя Василя Макаровича. Ми розговорились з нею, і в словах жінки про непросту її долю я вловила те, що «просилось» до рубрики «Любить! Не любить»
Катерина ЗУБЧУК
ВОЛОШКОВИЙ ВІНОК НА ПРОЩАННЯ Любов Адамівна — родом з Боратина Луцького району. Виросла вона в гарному куточку Волині — над Стиром минуло її босоноге післявоєнне дитинство. Батько прийшов з фронту інвалідом. Мама знеможена повернулась з німецького концтабору. В них народилось четверо дітей. Хоч і важко жилось — куском хліба інколи доводилось ділитись, але любов’ю й теплотою були оточені сини і дочки. Вчилась Люба у місцевій восьмирічній школі. А тут, як закінчила восьмирічку, відкрили дев’ятий і десятий класи вечірні. Дівчина зраділа, бо могла вчитись і працювати, щоб заробляти гроші й допомагати батькам піднімати трьох менших — двох братів і сестру. Працювала Люба на Гнідавському цукровому заводі. Чотири кілометри торувала щодня. Допомагало те, що потрапила в чудовий колектив — мала розуміння від усіх, починаючи із змінного майстра. Особливо важко було їй, підлітку, в нічну зміну. Часом і задрімає, та її не будили: нехай, мовляв, поспить ця дитина. — Я вчилася у десятому класі, — пригадує Любов Адамівна,— коли виходила заміж моя двоюрідна сестра Галя. На весілля поїхала до неї у село Крупу. Саме там і познайомилася з Григорієм з Котова Ківерцівського району. Уже з першої зустрічі відчула, що наші серця потягнулися одне до одного. Гриша попросив у мого батька дозволу, щоб зустрічатись зі мною (бо ж я мала лише шістнадцять літ). Незабутній день, коли прибігла сестра: «Люба, йди сюди… Там такий гарний хлопець — певно, до нас». То був Гриша… Вони зустрічались ціле літо. У червні в Люби у школі був випускний вечір. Мати пошила їй гарну-прегарну сукню — кольору чайної троянди, купила лаковані босоніжки. Вони з Гришею кружляли у вальсі, і гарній парі присутні, любуючись, плескали. Люба мала вступати вчитися далі. А Гриша сказав, що попросить своїх батьків дозволу на одруження. Він мав приїхати з ними в Боратин на заручини. Але батьки, як згодом взнала дівчина, були настроєні проти такої невістки, бо вона з бідної сім’ї, ще й вчитись їй треба. До того ж має менших братів і сестру. Одне слово, Гриші, який уже інститут закінчував, треба більш підходящу пару — без зайвих проблем. Отож, як поїхав він, то Люба більше і не бачила свого коханого. Непросто сьогодні це згадувати Любові Адамівні: — Я все розумію. Але тоді мені було дуже боляче. Бо це ж моє перше справжнє кохання, яке я пронесла в душі через усе життя. Уже зовсім недавно випадково зустріла племінника Гриші — по прізвищу здогадалась, що це рідня. Дізналась, що він має дочку й сина. А дружину теж Любою звати. Навіть вітання через цього племінника передавала. Дуже хотілося б мені побачити Гришу, поговорити з ним. Спитати, як же йому жилось без мене більше тридцяти років? Чи згадував коли? Бо я то згадувала. Особливо наша остання зустріч незабутня. Ми сиділи над річкою. Гриша пішов у пшеницю, що неподалік росла, нарвав оберемок волошок і сплів вінка. І так ніжно поклав цього вінка мені на голову, ніби відчував, що ми прощаємося назавжди.
СКОРОСПІЛЕ ВЕСІЛЛЯ Того ж року, коли була ця остання зустріч з Григорієм, Люба вийшла заміж. Виходила не з любові — просто, як пригадує жінка, сніг випав, а вона була боса. Одне слово, батьки вхопились за першу «рятівну соломинку». Посватався до Люби чоловік із сусіднього села, і вони, не роздумуючи, призначили день весілля. Наречений був військовий, на одинадцять років старший від своєї обраниці. Його батько працював головою колгоспу. Кращої партії, як здавалось батькам, годі й бажати. У день весілля, як потім дізнається Люба, Григорій приїхав у Боратин до свого дядька. Під вечір збирався кудись іти, а дядько питає: «Ти куди?». «До Люби». «Не йди,— дядько йому на це. — Не треба тобі туди йти, бо в неї весілля». — Як розповідала мені пізніше сестра Гриші,— каже Любов Адамівна,— після цих дядькових слів він гірко заплакав. Мені здається, аби все-таки він прийшов до мене тоді, то я б покинула все і пішла б за ним. З відчуттям свого першого кохання — взаємного і в той же час перерваного на злеті, я довго ждала. Йшла по Луцьку і мені здавалось, що зустріну його. Хтось схожий зустрінеться — серце так і тьохне. Гриша дуже гарно на акордеоні грав. Сподівалась, що прийду в Будинок культури і там його зустріну. Але цього не сталось. З чоловіком, який вбачався батькам найкращою партією для доньки, Люба прожила чотирнадцять років і розлучилась. Хоч життя доброго з самого початку не було, та сподівалась, що все наладиться, що чоловік прихилиться до сім’ї. Яке це було життя, можна судити з такого випадку. Якось син сказав батькові: «Коли я виросту, то заведу собі велику вівчарку, щоб вона захищала маму, і ти не смів її ображати». Коли син пішов у перший клас, Люба вчилась заочно в Харкові на економіста і працювала в обкомі профспілки будівельників. Син уроки вчив, а вона на другому боці стола курсові писала. А коли закінчила університет і приїхала з дипломом додому, то в чоловіка була уже інша жінка. Їй нічого не залишалось, як зібрати свої речі й піти з сином геть, оскільки квартиру в Луцьку одержав чоловік і заявив про повні права на неї. Жінка з дитиною жила в гуртожитку — у кімнатці площею вісім квадратних метрів. Згодом як спеціалісту з вищою освітою їй дали житло. Було ще одне заміжжя — вийшла за такого ж розлученого, як вона. Народився у них син. Але життя не склалось. Значною мірою через те, що «яблуком розбрату» став син цього чоловіка від першого шлюбу, до якого Люба, як не старалась, так і не знайшла підходу.
ПІСЛЯ РОЗЧАРУВАНЬ — ДАРУНОК ДОЛІ — Це був час зневіри і розчарування, — говорить Любов Адамівна. — Мені здавалось, що я більше ніколи ні на кого з чоловіків не гляну. У компанії не ходила, бо відчувала, як ставляться до одинокої жінки. Вісімнадцять років була сама. За цей час вивчила синів, поставила, як кажуть, їх на ноги. Старшого женила. Маю вже внучку, яка зараз студентка, внука-школяра. Важко мені було — ні золота, ні іншого якогось багатства не нажила. Ніби вже й звиклась із своєю самотністю… Та одного дня серце схопило — ледве добралась жінка до телефону, щоб викликати «швидку допомогу». Тоді й зрозуміла, що замикатись у чотирьох стінах їй не можна. Працювала Любов Адамівна на цей час начальником фінансового відділу у Пенсійному фонді Луцького району. Сюди у справах приїжджав із Забороля Василь Макарович Герасимчук. Знала, що цей чоловік одинокий, що він впродовж шести літ втратив трьох своїх найрідніших людей — померли мати, дружина, сорокарічний син. Якось вона пішла в райдержадміністрацію. І тут їй назустріч по східцях спускається Василь Макарович. «Ти чого плачеш?»— запитав Любов Адамівну. «Я не плачу»,— відповіла із здивуванням. Чоловік продовжував своє: «Хто тебе образив?». — Видно, — каже Любов Адамівна,— він про мене уже все знав від людей. Видно, шукав приводу, щоб заговорити. А заговорив і несподівано так запитав: «Ти підеш за мене?». «Ні»,— не роздумуючи, відповіла я. «А що тебе тримає?». «У мене є проблеми — ще син молодший вчиться — два роки треба йому допомагати». «Ну й цікава жінка — будемо разом допомагати»,— не заспокоювався Василь Макарович. Того дня Любов Адамівна заявила, що ніякого заміжжя не буде. Але, як кажуть, долю не об’їдеш і на коні. Василь Макарович так і не відступив від свого наміру. Спочатку це була дружба двох самотніх сердець. Жінку непокоїло, що ж скаже молодший син (старший уже був жонатий, жив окремо), коли дізнається про цю дружбу. Якось він приїхав додому, і Любов Адамівна відважилась: «Сину, є мужчина, набагато старший від мене, але добрий, порядний, такий же одинокий. Він хоче, щоб ми були разом». «Мамо, як тобі буде добре, то й мені»,— відповів Тарас. Це було в листопаді, а новий 1998 рік вони вже зустрічали втрьох. Василь Макарович дуже сподобався синам Любові Адамівни. Вони потягнулись до нього душею, бо не знали батьківського піклування. — Вийшла заміж, як здавалось мені,— каже жінка,— з жалю до самотнього літнього чоловіка. А відчула особливе ставлення до себе, особливу доброту, і ця жалість змінилась теплими почуттями та турботою. Василь Макарович дав мені відчути себе жінкою. Він міг підійти і накрити мені ноги теплим одіялом, щоб я не змерзла. Дуже турбувався, коли захворію. Він наполіг, щоб ми офіційно зареєстрували свій шлюб, хоч я на це не зважала. Одного дня сказав: «Ти відпросися з роботи». І я відпросилася. У Заборольській сільраді нас розписали. Я не шкодую, що вийшла заміж за чоловіка старшого від мене на дев’ятнадцять літ. Я шкодую тільки, що він рано пішов від мене. Коли вже хворів, то, бувало, говорив: «Я тобі, мабуть, набрид». Я гнала геть ці його думки і казала: «Ти лежи, як дитина мала, я тебе доглядатиму». В останні хвилини свого життя Василь Макарович взяв мою руку і всі пальчики поцілував. Так він попрощався зі мною. І тепер, прийшовши на могилу, Любов Адамівна згадує цю прощальну мить, тамуючи гіркий біль розлуки.
