Курси НБУ $ 41.49 € 45.19
«Бувала я в Америці, але кращого місця, як Городище на Волині, для мене нема»

Оксана Мулярчук (справа) і уродженка Городища – київська журналістка й поетеса Ніна Омріяна-Бай, котра приїжджала у вересні в рідне село.

Фото з архіву Оксани МУЛЯРЧУК.

«Бувала я в Америці, але кращого місця, як Городище на Волині, для мене нема»

Ці слова про маленьке село на Ковельщині я почула від Оксани Мулярчук, котра 43 роки тому стала городищенською невісткою (останнім часом подружжя Мулярчуків живе в Києві, а сюди приїжджає на дачний сезон)

– А знаєте чому? Тому, що такої тиші, спокою ніде нема. І такого повітря. Як один чоловік каже:  «Я ним не дихаю – п’ю його», – так прокоментувала  жінка свою «любов на все життя».

«У кожному селі є своя баба Параска, яка все знає і за все вболіває»

Того дня, коли я була в Городищі, староста Облапівського старостинського округу Петро Олексюк, до якого належить і це маленьке село, мав невідкладні справи, тож ми не могли з ним тоді поспілкуватися.

Жінка багато років у районну газету «Вісті Ковельщини» писала про проблеми села, потреби людей

Але пан Петро порадив зустрітися із корінною мешканкою Ніною Федорук, яка «все розкаже й покаже».

Коли ж завітала до Ніни Василівни, то з перших її слів стало зрозуміло, чому саме до неї скерував староста. Жінка багато років у районну газету «Вісті Ковельщини» писала про проблеми села, потреби людей (окремі публікації увійшли до книжки «Дарунок долі», доповнивши поетичні рядки авторки). Як сама висловилася, у кожному селі є своя баба Параска, яка всіх знає, за все, що тут робиться, вболіває.

Храм Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ села Городище, біля якого стоїть накупольний хрест старої церкви.
Храм Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ села Городище, біля якого стоїть накупольний хрест старої церкви.

 От така «правдолюбка», якій хочеться, щоб і в її маленькому селі людям, котрі його не покинули, краще жилося.

Саме з цього й почалася наша розмова:

– Я ж тут народилася, живу – уже восьмий десяток літ розміняла. Бухгалтером в колгоспі, потім – у сільській раді працювала. Але завжди, як у нас кажуть, норму мала – і льон полола, рвала, й ланку буряків обробляла. У Городищі пів тисячі працездатних було. А тепер всього населення – дві сотні. Пригадую, як колгосп побудував будинки для спеціалістів. Людей запросили в те житло з інших сіл – ще побільшало мешканців. Були молоді сім’ї – значить, і діти підростали. Тож школу нову побудували – ви, певно, на в’їзді бачили її. А тепер усе позакривали…

Ніна Федорук,  яка знає проблеми  села і за все вболіває.
Ніна Федорук, яка знає проблеми села і за все вболіває.

 П’ять років тому, виявляється, не стало дев’ятирічки, яку реорганізували в початковий освітній заклад. Але ще через рік і його закрили.

– І тепер о сьомій годині ранку діти встають і їдуть в Дубове, – каже Ніна Василівна, онукам якої доводиться ось так добиратися на навчання. – Менших автобус забирає зранку, старших – трохи пізніше. Школи, бодай початкової, не вдалося людям відстояти – пішло приміщення під клуб. А от ФАП відвоювали. Є у нас ще одна, найболючіша, проблема – магазин, який був єдиним на три села (наше, Гредьки й Красноволя), теж іще в березні закрито. Добре, якщо в когось є машина, то може поїхати в Дубове чи у Ковель і скупитися. А хто без свого транспорту, як ми останнім часом із чоловіком, то надія тільки на базар. А він у Городищі раз на тиждень буває – по вівторках.

Чому б депутатам не прийняти закон, котрий зобов’язував би кожного окультурювати територію, яку успадкував. Якщо ж три роки, наприклад, вона не бачить турботи господаря, то переходить у власність сільської ради. 

Про ці ж проблеми довелося почути й від ще одної мешканки села – Надії Мазеїн, яка очолює місцеву ветеранську раду. Надія Володимирівна теж добре знає, як то вранці проводжати онуків на навчання в інше село. Але коли про це зайшла мова, то Надія Володимирівна міркувала так:

– Ясно, що добре, коли в селі є школа. Але ж ми знаємо, що в нашому вже нема стільки дітей, щоб працював хоча б початковий освітній заклад. На наступний навчальний рік, наскільки мені відомо, не буде жодного першокласника! Ситуація зміниться в кращому випадку років через п’ять–шість.

Ось той райський куточок – обійстя, доглянуте  з любов’ю городищенською невісткою Оксаною Мулярчук.
Ось той райський куточок – обійстя, доглянуте з любов’ю городищенською невісткою Оксаною Мулярчук.

 Тож мова зводиться до того, про що вже говорила й Ніна Федорук: змаліло село. Одна з причин – що після того, як колгосп розвалився, молодь почала шукати роботу десь-інде, зокрема в Ковелі.

Доїзд із Городища до міста залізничників добрий – і маршрутка ходить, і потяг – там і працевлаштовувалися. У міські садочки навіть дітей возять.

А подекуди  – зарослі, у яких і стежка до хати загубилася.
А подекуди – зарослі, у яких і стежка до хати загубилася.

 А стосовно магазину, який вкрай потрібний у селі, забігаючи наперед, скажу, що, за словами старости Петра Олексюка, з котрим ми згодом поспілкувалися з цього приводу, «питання не закрите – приміщення є, йдуть пошуки підприємця, який відкрив би тут свою торгову точку». Правда, як зазначив пан Петро, кожен вивчає ситуацію й визначає, чи рентабельною вона буде. А тут найперше питання – яка кількість населення?..

Накупольний хрест – єдина згадка про старовинний храм, який знищений пожежею

З Ніною Федорук ми проїхалися й пройшлися вулицями села, аби побачити і ту школу, а точніш її приміщення, і колишній «сільповський» магазин, який давним-давно не працює, і хрест із пам’ятною дошкою на місці старовинної церкви 1776 року, яку німці в роки Другої світової війни спалили (кажуть, що новий храм Успіння Пресвятої Богородиці, збудований у селі, – її копія). А накупольний хрест старої церкви не згорів під час тої пожежі, і його багато років зберігала в себе родина Ткачуків, яка побудувалася на цьому місці. Тепер він стоїть біля нового храму. …Подекуди вражали зарослі, за якими важко було розгледіти самі будівлі. В обіймах таких непрохідних хащів стоїть і хатина вже покійної баби Грицихи, стіни якої господиня з романтичною душею колись пташечками розмалювала. 

За цими віконцями було колись життя.
За цими віконцями було колись життя.

 – Молоді люди повиїжджали, – каже Ніна Василівна, – їхні батьки відійшли у засвіти. Але ніхто не поспішає продавати порожні хати, «бо ж то батьківський маєток». А виходить, що той «маєток» розвалюється, пропадає – тож бачите, які джунглі.

Ми – на вулиці Луговій, де всього чотири хати, в яких живуть люди. Сюди Ніну Василівну ноги, як мовиться, самі несуть.

– Я покажу вам хатину «на курячих лапах», де я народилася й жила до семи літ, – каже моя попутниця. – Вона була дідова. Потім батьки свою збудували таку ж невеличку, від якої, правда, на сьогодні й сліду нема. А дідова хатина збереглася, бо побудувався на цьому обійсті мій дядько – стала вона частиною новозведеної господарської споруди.

Розмовляємо з дочкою дядька Ніни Василівни – Ольгою Козулею. Вона хоч і з молодшого покоління, але ще пам’ятає своє село більшим:

– Це ж уявіть, скільки людей було, коли в кожній хаті, яка тепер порожня, жила сім’я з дітьми! Така ж і вулиця Пасічна, де ще більше пусток.

Згадавши в розмові про вулицю Пасічну, пані Ольга сказала:

– А ви до Оксани Мулярчук зайдіть – у неї дуже гарно на обійсті, хоч живе тут із чоловіком в останні роки тільки в дачний сезон. Сьогодні ще застанете, бо завтра вона до Києва від’їжджає.

Створила на дідівському обійсті райський куточок і пропонує, як боротися із сільськими джунглями 

Так я зустрілася з жінкою, яка родом зі Львівщини, а 43 роки тому стала городищенською невісткою. Багато літ сім’я Мулярчуків жила в Ковелі. А до Городища, малої батьківщини чоловіка, душею приросли. І з приводу того, чому  це село й хата не відпускають, говорила так:

– На цій землі – глибоке родове коріння. Тут жили прадід, дід, батько мого чоловіка. Ще досі під горіхом стоїть дідова хата і ось ця – батькова, а тепер уже наша. Тут кожен клаптик землі увібрав у себе пам’ять про всіх, хто тут ходив, працював – садив, обробляв, косив... Тут особлива аура умиротворення й невидимого захисту від найрідніших людей, котрі вже давно за межею вічності...

Теплого цьогорічного вересня на обійсті цвіли квіти. Оксана пошкодувала, що я трохи запізнилася й не застала всієї краси. Закінчилося, як висловилася жінка, її раювання в Городищі – перед від’їздом до Києва вона уже зібрала те розмаїте декоративне птаство, яке «поселяється» тут навесні з її приїздом. Все це можна було побачити лише на численних фотознімках, 
відеосюжетах – виявляється, жінка щодня фільмує, аби зберегти пам’ять про кожен день і мить, прожиті в Городищі. Вона розчулено говорить:

– Я багато бачила світу (молодший син Мулярчуків мешкає у Нью-Йорку – виграв зелену карту в Америку й уже двадцять років живе за океаном, де бувала й Оксана. – Авт.), але кращого місця, як Городище, для мене нема. А знаєте чому? Тому, що такої тиші, спокою ніде нема. Й такого повітря нема. Як один чоловік каже: «Я ним не дихаю – п’ю його».

І як освідчення в любові – рядки знайомої пісні: 

«Пахне рідне село 
Тишиною лугів,
І роздоллям небес, 
І піснями гаїв...»

в імпровізованому акапельному виконанні. Оксана Мулярчук, яка багато років викладала музику в школах Ковеля, а згодом – села Зелена, – відома на Волині й за її межами аматорка сцени, яка свого часу створила в місті залізничників тріо «Райдуга». А ще жінка була депутатом Ковельської районної ради. І, як сказала, вела питання культури, духовності. Знала проблеми краю, зокрема й свого Городища. Вона вважає, що село стало таким маленьким з багатьох причин. Одна з них – та, що  нема Генерального плану його розвитку. А відтак не визначено територію під забудову.

Оскільки населений пункт недалеко від Ковеля, то молоді люди брали б ділянки, принаймні під дачу, – життя б тут не згасало. Тим часом ось такий парадокс – навіть місцевим мешканцям доводиться їх купувати. Оксана говорить:

– На жаль, більш як за чотири десятки літ, упродовж яких я знаю Городище, тут мало що змінилося. Хіба що з’явилося декілька сучасних новобудов. А от людей стало менше й значно побільшало хат, що стоять у зарослях. У мене з цього приводу така пропозиція: чому б депутатам не прийняти закон, котрий зобов’язував би кожного окультурювати територію, яку успадкував. Якщо ж три роки, наприклад, вона не бачить турботи господаря, то переходить у власність сільської ради. Тоді б усі ділянки були доглянуті, бо ніхто не захотівби втрачати батьківський спадок.

 Оксана Мулярчук (справа) і уродженка Городища – київська журналістка й поетеса Ніна Омріяна-Бай, котра приїжджала у вересні в рідне село.
Оксана Мулярчук (справа) і уродженка Городища – київська журналістка й поетеса Ніна Омріяна-Бай, котра приїжджала у вересні в рідне село. Фото з архіву Оксани МУЛЯРЧУК.

 Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України.

Читайте також: «Воїн-Герой із Волині: «Найважче втрачати бойових побратимів, боляче видаляти номери їхніх телефонів».

Реклама Google


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel