Курси НБУ $ 38.31 € 41.54
Герой із Волині: «Не для того я служив в армії півтора року, щоб тепер ховатись у Польщі»

Похоронили Сашка у Кульчині на Турійщині – повернувся він на вічний спочинок туди, де народився, де минули його дитинство, юність.

Фото з архіву Людмили БОРЗОВЕЦЬ.

Герой із Волині: «Не для того я служив в армії півтора року, щоб тепер ховатись у Польщі»

Старший солдат Олександр Потапюк із села Видраниця, що на Ратнівщині, назавжди залишиться 22-літнім. Захищаючи Україну, він загинув 28 липня 2022-го в Оріховому Запорізької області. – Уже рік, як похоронили ми Сашка, – каже, не втримуючись від сліз, мати Героя Людмила Борзовець, – а він – перед очима. Це не передати: сядеш на його ліжко – воно пахне твоєю дитиною

«Непросто було самій ростити сина»

Корені Людмили Борзовець – у селі Замшани на Ратнівщині. Але життя в її батьків  склалося так, що вони перебралися у Кульчин тодішнього Турійського району. Там роботу в колгоспі мали й житлом були забезпечені.
– Мені тоді лише три з половиною роки було, – розповідає жінка. – У Кульчині я виросла. 

І заміж вийшла тут за місцевого хлопця Миколу Потапюка. Син у нас народився. Але, як це буває, розлучилися ми. Саша ходив у четвертий клас…

Жінка повернулася спогадом у його дитинство зі словами, що непросто було самій ростити сина («чоловікові хоч і присудили аліменти в сумі 300 гривень, але він їх не платив»). Вона вдячна за допомогу своїм батькам. Це ж, по суті, завдяки їм мала на кого покинути дитину, коли їздила на заробітки до Польщі. І на двох роботах – у Ковелі й Турійську – працювала, аби дати раду собі й дитині. Так було п’ять років.

А в 2014-му їй, як мовиться, усміхнулася жіноча доля. Людмила пригадує:

– У якійсь газеті натрапила на оголошення вдівця, який шукав жінку для створення сім’ї. Зачепило, що він із Ратнівського району, – це ж мені таке рідне, бо тут моє коріння. Зателефонувала. Не відповів – був поза зоною. Але чоловік сам згодом передзвонив. Так я дізналася, що, втративши дружину, він ростить двох синів: старший Іван – майже ровесник мого Сашка, менший Вадим – молодший від нього на п’ять літ. Одне слово, я вийшла заміж за цього чоловіка із Видраниці – Володимира Борзовця й ми із Сашком переїхали з Кульчина до нього.

Знайомі питатимуть Людмилу не раз, чи не боялася йти на чужих дітей. У неї відповідь була одна: «Чужих дітей не буває… Якщо чоловік люблячий, добрий, то і з його синами нетрудно поладити». А Володимир був якраз таким.

Їхні діти подружилися. Другий чоловік, за словами жінки, дав її Сашкові більше тепла й турботи, як рідний батько. Коли в сім’ю прийде чорна звістка про загибель Сашка, то він у розпачі скаже, як пригадує Людмила: «Все продав би – хату, хазяйство, у землянці жив би, аби тільки ця дитина вернулася додому жива».

«Саша ніколи не сказав: «Я не буду...», «Я цього не зроблю»

Як сталося, що такий молодий хлопець потрапив на передову? Коли про це зайшла мова, Людмила розповіла, що її син у червні 2020 року був призваний на строкову службу. Після двох місяців «учебки» у Великих Мостах на Львівщині  потрапив у прикордонні війська, зокрема на невеличку заставу в селі Амбуків Володимирського району. Як пам’ять про це – знімки, зроблені восени, коли вона з чоловіком відвідувала сина-солдата. Жінці і важко говорити про свого Сашка, бо серце ріжуть слова про нього в минулому часі. І в той же час легко, бо почувається щасливою матір’ю, яка виростила доброго, чуйного сина, справжнього патріота:

– Не хвалюся ним, але інакше не можу сказати: «Таких дітей нема». У нього не було слова «Ні». Саша ніколи не говорив: «Я не буду…», «Я цього не зроблю». Коли ми переїжджали у Видраницю і я забирала документи зі школи в Кульчині, де він закінчив вісім класів, то вчителі плакали й казали, що таких учнів у школі – одиниці. Так само добре про нього відгукувалися і в Ковельському профтехучилищі, де згодом навчався, а потім – і на строковій службі. І, до речі, синові пропонували залишитися в армії. Ми з чоловіком теж були за цей варіант, бо армія – то якась перспектива. Думала, що вернеться додому й знову доведеться йому їздити в Польщу, щоб якусь копійку заробити. Але Саша не схотів, все казав, що служба – це «не його».

Мені відкрили труну: там був чорний мішок – зверху лежала військова форма. Це завжди стоятиме перед очима.

2 грудня 2021-го Олександр Потапюк повернувся з армії додому. І сталося так, як і передбачала мати. Зробили вони документи й 1 лютого удвох поїхали до Польщі. Працювали у містечку під Варшавою у вже добре знайомої хазяйки-українки, котра живе за Бугом років двадцять і має там бізнес. А через три тижні почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

– Уже в перші дні великої війни, – пригадує Людмила, – Саша сказав мені: «Мам, ти залишайся, а я поїду додому». Я заперечувала, звичайно: «То я поїду, а ти, такий молодий, будь тут». Він і слухати цього не хотів: мовляв, усі, з ким служив, уже на війні, тож і йому треба бути там. На якийсь час я його вмовила, аби  не поспішав вертатися, бо, може, ще й нема такої потреби – всіх одночасно  ж не мобілізують. Але Саша такий патріот, що на цьому не зупинився. Згодом зателефонував нашій односельчанці, котра працює у військкоматі, й, по суті, добровільно зголосився йти захищати Україну. «Не для того я служив в армії півтора року, щоб ховатись від війни у Польщі», – і зараз ніби чую слова сина. 13 квітня він виїхав, а 14-го вже був удома. Навіть не переночував – переодягнувся, взяв рюкзак з необхідним і поїхав у військкомат.

«Востаннє ми з ним бачилися в червні»

Два місяці Олександр Потапюк був в «учебці» в Кам’янці-Подільському. Прикордонник під час строкової служби, тут він перевчився на сапера. Жінка пригадує їхню зустріч у червні 2022-го:

– Тоді Саша приїхав додому. Це була неофіційна відпустка – його, як розповів нам, командир батальйону відпустив під свою відповідальність. Чисел не пригадую, але знаю, що мав бути десь із вівторка до п’ятниці. Але не вдалося. Командир раніше зателефонував і сказав, аби він вертався, бо підрозділ будуть переводити в інше місце. Тоді я не знала, що це наша остання зустріч. Ще поки Саша був у Кам’янці-Подільському, то нам було відомо, де він, а потім, коли перевели в зону бойових дій, то на питання: «Сину, де ти?» – зазвичай чули: «Я тут». І заспокоював: «Якщо не буде мене на зв’язку, то не переживайте, – я напишу чи подзвоню, як тільки зможу».

 Мати знала, що Саша на Сході України, де йшли бої. А ось про те, що служив у групі інженерного забезпечення 65-ї окремої механізованої бригади, їй стало відомо, коли сина вже не було в живих. Людмила розповідає:
– Зазвичай я чекала від нього вісточки, не турбуючи його зайвий раз. А 28 липня, ніби передчуваючи щось недобре, подзвонила (страх, що можу його більше не побачити, чомусь супроводжував мене не один рік – навіть тоді, коли їхав на строкову службу). Саша довго не відповідав. Але тоді я таки почула його голос. Перемовилися кількома словами. «Мам, я зараз на завданні. Пізніше наберу...». Син так і не зателефонував, хоч цілий вечір чекала. Й сама набирала, та він був поза зоною. Заспокоювала себе тим, що таке й раніше траплялося, тож все буде добре. А наступного дня прийшли працівники військкомату й повідомили, що Саша загинув. Не вірила в це. Не хотіла вірити, бо ж як так – «загинув», коли ще вчора говорила з ним? Ще через добу мені подзвонив командир батальйону й підтвердив, що 28 липня Саша загинув. Сталося це в Оріховому Запорізької області. Він ішов перший і підірвався – така небезпечна робота на війні була у нього, сапера-розвідника.

«Через довгих чотири місяці привезли сина додому в домовині»

Кажуть, час лікує. Людмила у своєму непоправному горі не погоджується з такою думкою:

– 7 грудня вже рік, як похоронили ми Сашу, а я ні на хвилину не можу змиритися з цим. Перші місяці було особливо важко. Я сина бачила скрізь – де стоїть, ходить, лежить. Це не передати: сядеш на його ліжко – воно пахне твоєю дитиною. Ще ж так було, що лише через довгих чотири місяці привезли сина додому в домовині. Стільки часу тривала процедура: хоч і відомо було, що це він (при ньому був й іменний жетон), але для підтвердження особи ДНК-експертизу проводили. 6 грудня разом із працівниками Ратнівського військкомату я їздила у Ковель, куди прибула місія «на щиті». Мені сказали: «Коли перекладемо тіло в домовину, то покличемо вас». Мені відкрили труну: там був чорний мішок – зверху лежала військова форма. Це завжди стоятиме перед очима. Коли спитали, що хочу покласти в домовину, то я зібрала всі шеврони, значки зі строкової  служби. Син хоч і казав, що армія – це «не його», але за життя дуже беріг усі свої реліквії, аби ніщо не загубилося.

…Похоронити Сашка сім’я вирішила у Кульчині на Турійщині – поряд із могилою його діда по маминій лінії, який свого часу багато чому, як каже Людмила, навчив онука. Солдат, який назавжди залишиться 22-літнім, повернувся на вічний спочинок туди, де народився, де минули його дитинство, юність, – до своїх коренів. 

Олександрові Потапюку назавжди залишиться 22.
Олександрові Потапюку назавжди залишиться 22.

Читайте також: Воїн зник безвісти під Бахмутом і... став переможцем (Відео).

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel