Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
«Сказали, якщо я не буду співпрацювати з окупантами, мене розстріляють»

Ось такий пакет Анатолій Левченко вдягав на голову, коли в його камеру заходили тюремники. «Боялися, що потім ми зможемо їх впізнати», – пояснює режисер.

Фото із сайту fakty.ua.

«Сказали, якщо я не буду співпрацювати з окупантами, мене розстріляють»

Головного режисера Маріупольського драматичного театру Анатолія Левченка 10 місяців тримали у полоні

 
 

 З цієї посади його звільнили ще у 2018 році. Одною з причин була його проукраїнська позиція. Тоді Левченко не здався й організував свій театр «Терра інкогніта» – як він каже, єдиний український у Маріуполі. Чергова прем’єра мала відбутися 25 лютого 2022 року…

Анатолій Левченко так і не поїхав з блокадного міста. Разом із дружиною, хворим на аутизм сином та старенькою тещею він прожив у Маріуполі страшних два місяці. Поки за ним не прийшли окупанти й, звинувативши у проукраїнській позиції, на довгих 10 місяців кинули до в’язниці у Донецьку. Про це Анатолій розповів в інтерв’ю «Фактам».

«У нашому будинку, в якому перед вторгненням жило близько трьохсот людей,  на початку березня залишилось 15».
«У нашому будинку, в якому перед вторгненням жило близько трьохсот людей, на початку березня залишилось 15». Фото – fakty.ua.

 «Викопали разом із сусідами яму і поховали тещу прямо біля будинку...»

– Розуміючи, що вторгнення станеться, все ж таки ви не поїхали з міста.

– Для мене Маріуполь став батьківщиною, хоча я тут і не народився. Але тут жила моя сім’я – дружина, хворий на аутизм син, старенька теща. У нас не було власної машини. До того ж очільник країни сказав, що війни не буде, і я повірив...

Декілька магазинів, що були поруч, люди у перші ж дні розмародерили. І я в цьому також брав участь. А що було робити?!

З 8 березня почалося бомбардування «Азовсталі». Ми живемо на дев’ятому поверсі. З мого вікна відкривається вся панорама «Азовсталі». Пам’ятаю, що одного дня я налічив за добу 80 скинутих бомб. Потім уже просто не рахував, перестав звертати увагу. Бо постало питання, як жити і чи зможемо ми взагалі вижити.

– Як ви тримались тоді?

– Про багато речей не хочеться і згадувати. Їжу готували на багатті, яке розкладали прямо перед будинком. Завдання було – шукати дрова. Домашні запаси їжі швидко закінчились. Декілька магазинів, що були поруч, люди у перші ж дні розмародерили. І я в цьому також брав участь. А що було робити?! Але і цих продуктів надовго не вистачило. Два місяці ми їли тільки коржики з борошна та соняшникової олії, які смажила на вогні дружина. Теща, якій було 92 роки, не витримала такого життя. Вона весь час була при пам’яті, згадувала, як виживали у Другу світову, і все питала: «Чого ті русскіє від нас хочуть?». Другого квітня вона тихо пішла з життя, і я поховав її на газоні біля будинку. Взяв лопату, викопав разом із сусідами яму. Поклали її туди у ковдрі. Тоді я вперше за довгий час плакав… Почав читати «Отче наш». І тільки сказав перші слова, як російські «Гради», що стояли у дворі поряд, почали гатити. От тоді не зміг стриматись, заплакав і промовив: «Сергіївна, це тебе так відспівали». Я просто не міг стриматися, це була безвихідь – за що їй це?.. Через рік тещу перепоховали на міському кладовищі.

Зараз дружина режисера Анна  і син Артем перебувають у безпеці.
Зараз дружина режисера Анна і син Артем перебувають у безпеці.

 – Як син переживав той час?

– Артем – невербальний аутист. Він практично не розмовляє. За три роки ми вивчили з ним шість слів. А за півтора місяця життя під обстрілами, він вивчив слово «стріляє». Коли починалася атака, закривав вуха і тільки казав:

«Стріляє, стріляє…». Зараз йому легше. Головне – він знову дивиться свій улюблений український музичний канал і щось «муркотить» під ніс.

«Одного разу у мене було бажання викинутися з вікна...»

– Скільки часу ви провели у в’язниці?

– Майже 10 місяців. Мене взяли 20 травня 2022 року, а відпустили 9 березня 2023 року. Мене арештували за три дні до того, як я домовився, що нас вивезуть із Маріуполя. Вже і гроші зібрав. Але щоб виїхати, треба було пройти фільтрацію. Ось там мене і «вичислили». Я знаю, що на мене написали донос, але в окупантів не було моєї адреси. І тут я був зафіксований. Коли мене забирали з Маріуполя і везли до Донецька, офіцер фсб пропонував зізнатися, що я працював на СБУ. Це була повна маячня.

– Вас тримали у донецькій «Ізоляції» – місці, де ще з 2014 року розстрілювали українців.

– Я перебував там місяць. Люди ще її називають «Ізольда». Це був найтяжчий для мене час. Я знав, що в «днр» є смертна страта, і мені казали: «Якщо ти не будеш з нами співпрацювати, тебе розстріляють». Я не мав жодного спілкування з родиною, не знав, що з ними. Пам’ятаю, одного разу у мене було бажання викинутися з вікна.

– Фізично над вами знущались?

– Ні, але поруч був хлопець, якого весь час тягали на допити, й ми чули, як він кричав. Його катували струмом, ми бачили його білі зап’ястя від наручників. Мене не катували, мабуть, розуміли, що підніметься шум, якщо я помру.

До речі, я залишив собі звичайний пакет із магазину у Маріуполі, який одягав на голову кожного разу, коли до нас у камеру хтось заходив. В «Ізольді» тюремники боялись, що потім ми зможемо їх впізнати.

– Ви були у в’язниці й під час так званого референдуму про вступ окупованої росіянами території до росії.

– Так, і мене також водили голосувати. Я поставив галочку навпроти «ні». Боже, як мене потім били… Але для мене це було принципово – зараз не так соромно.

– Після звільнення збираєтесь відновлювати театр?

– Зараз мої актори «розсипані» по всьому світу. Але ми зберемось і відродимося тут, на землі корифеїв українського театру, у Кропивницькому.

– Чи мрієте про повернення до Маріуполя?

– Ні. Гадаю, що у Маріуполя буде така ж доля, як у Прип’яті – мертве місто. Знаєте, я вважаю, що українського Маріуполя насправді так і не було.

Таїсія БАХАРЄВА, «Факти».

Читайте також: На Волині судили чоловіка, який відмовився від повістки через загибель племінника​.

Telegram Channel