У Віри Неліпович і Ярослава Бондарука (на фото), які живуть у селі Угринів Горохівського району, в минулому було своє життя: своя сім’я, діти, котрі виростали в любові і злагоді...
У Віри Неліпович і Ярослава Бондарука (на фото), які живуть у селі Угринів Горохівського району, в минулому було своє життя: своя сім’я, діти, котрі виростали в любові і злагоді. У Віри – син і дочка, в Ярослава – три сини і три дочки. Та обом доля послала страшне випробування. Рано втратили вона – чоловіка, він – дружину. І коли овдовіли, то, як зараз кажуть, довго навіть думки не допускали, що хтось може замінити їм дорогих і близьких людей. А сталось так, що та ж доля усміхнулась їм…
Катерина ЗУБЧУК
-Буду плакати, — каже Віра на моє прохання розповісти про свою першу сім’ю, першу любов. Власне, іншої реакції я й не очікувала, бо зачепила незагойну рану. Отож, з невеликими паузами, коли до горла підкочувався гіркий клубок, жінка розповідала: — Я рано вийшла заміж. Свого Юрка два роки щиро чекала з армії. Коли він відслужив, то ми одружились. Пішла в невістки. Але у свекрів була ще одна невістка. Треба було нам думати про свій куток. Купили ми з Юрієм в Угринові стареньку хатину. Три роки там жили. Потім з допомогою і його, і моїх батьків побудувались… Вже й діти підростали, вже й хата була впорядкована – тільки жити… Та якось наснилось Вірі, ніби каже їй незнайома жінка: «Твій чоловік помре у сорок два роки». — Я ніколи не вірила в сни, — каже Віра. – А цей забути не могла. Розповіла Юрію. «О, ще так довго мені жити – аж п’ять літ», — відбувся він жартом. А мені той сон з голови не йшов. Все чекала, щоб у минулому залишилась зловісна дата. Та від долі, мабуть, не втечеш. У квітні на сорок другому році життя чоловік захворів, а в грудні помер. Ніколи не хворів, і раптом така біда. Спочатку ми звернули увагу на родиму пляму на шиї. То був лише провісник страшної хвороби. Юрія прооперували. А тут дочка Юля заміж зібралась. На восьме вересня весілля призначили. «Поки тато живий, то нехай мене благословить», — сказала вона. Чоловік ще встиг благословити дочку. І на весіллі був. Правда, дуже плакав. «Чого ти плачеш? – допитуюсь. «Дуже мені шкода Юлю» — «Вона ж за свого хлопця вийшла, тут же житиме», — заспокоювала його. Плакав чоловік, відчуваючи, що вже недовгим буде його життя. Вісімнадцятого грудня зупинилось серце. Вірі було тоді тридцять дев’ять літ. Як пригадує зараз, дуже важко було змиритись з такою втратою. Батьки приходили, підтримували, як могли, втішали. Вже й рік, і два минуло після смерті чоловіка. При нагоді дочка Юля говорила матері: «Ти ще молода. Може, хтось трапиться і заміж вийдеш». — Я це слухала, — каже Віра, — але не могла навіть уявити, що в мене буде колись другий чоловік. Хоч з часом, який лікує рани, міркувала: «Якщо Бог дасть вдівця і не пияка, то, може, й ризикну ще раз заміж вийти. А за будь-кого – то нізащо…» І коли вже три роки минуло після похорону Юрія, приходить якось до Віри її колега, яка торгувала, як і вона, тільки в магазині по сусідству. «Хочеш я тебе познайомлю з одним чоловіком», — каже. «Ти що… І мови не може бути», — відмахнулась Віра, думаючи найперш про батьків свого покійного чоловіка: «Що я їм скажу?». А колега своє продовжує: «Він – вдівець, хороший господар, не п’є, не курить…» Тоді ж Віра дізналась, що цей вдівець має шестеро дітей. А наймолодша дочка — неповнолітня. Це особливо її насторожило. Бо ж треба дівчині матір замінити. А чи зможе? Вдома розповіла про таку розмову дітям. І про свої вагання повідала. «А якби мені так, не дай Бог, сталося в житті, — сказала дочка, — то хіба б ти мені порадила вдовою вікувати?» — І я, — розповідає жінка, – погодилась на це знайомство. Колись, як мій Юрій жив, хотіла мати ще одну дочку. Вийшло так, що Бог мені її дав — за рідну дочку прийняла дитину Ярослава – Оленку. І доброго чоловіка Господь мені послав. Як ми познайомились, то пару місяців Ярослав приходив до мене – подивиться телевізор і йде додому. А якось каже: «Нам же не по шістнадцять років. Треба щось думати…» Я йому на це: «Скажи своїм дітям — чи вони не будуть проти одруження». Зібрав Ярослав своїх дітей, розповів про жінку з Угринова, про свої наміри. І цю новину сини й дочки сприйняли з розумінням, бо ж відчували, що в них – своє життя, а батько — самотній. Першого січня 2005 року з’їхалась в Угринів велика родина. Влаштували вечірку, привітали Віру і Ярослава. Ярослав теж не міг втриматись від сліз, коли розповідав під час нашої зустрічі про свою першу дружину Олю. Вона родом з села Замшани Ратнівського району. Приїжджала на буряки в його рідне село Кульчин Турійського району. Якийсь час з двоюрідним братом Ярослава зустрічалась. Одного разу брат питає: «Як тобі ця дівчина?». Подивився Ярослав — сподобалась. Одне слово, вийшло так, що відбив він Олю у свого брата. Декілька років жили молодята після весілля в Росії, Волгоградській області. Потім, коли побачили, що Олі клімат тамтешній не підходить, повернулись в Кульчин. Дружина тут ніби й не хворіла, а «згоріла» за сім днів. Коли потрапила в онкодиспансер, то потрібна була кров для переливання. Допомогли односельчани. Але це вже не врятувало життя Олі. На руках у Ярослава вона померла. Переживши це горе, чоловік декілька років їздив по Україні на заробітки. У багатьох куточках працював, не з однією жінкою знайомився, але про одруження і думки не було. Хоч діти не раз говорили: «Що ж ти нікого собі не знайдеш?» — Якось в газеті я прочитав, — розповідає Ярослав, — що в господарстві імені Шевченка (тобто в Угринові – прим. авт.) потрібні на роботу механізатори. Я й приїхав сюди. Того дня була зарплата. Ми зайшли в магазин. Всі чоловіки щось купують. А я стою збоку. Продавець до мене: «А ви чого нічого не купуєте своїй дружині?» — «А в мене дружини нема», — відповів їй. «То я вам знайду», — продовжила вона. У той час я вже мав вертатись додому. Зустрів голову господарства і сказав, що прийду за розрахунком. А він каже: «Працюй… Ми квартиру дамо…» — «Що мені квартира – дружини не маю, а самому тут не хочеться бути» — «І жінку тобі знайдемо», — запевнив голова. Вже як ми з Вірою познайомилися і в моєму житті сталися зміни, я прийшов до голови господарства. «Що, будеш розраховуватись?» — запитав він. «Ні, — відповів я йому, — в мене вже є дружина. Кота і півня в хату приніс, прийшов поросят виписувати…». ...Життя продовжується навіть тоді, як кохана людина тебе покидає і йде у Вічність. Це – незаперечна істина. Але така ж істина і те, що не можна забувати минулого: воно з нами, не відпускає думка про пережите. Перед тим, як зійтись з Ярославом, Віра пішла до своїх свекрів. «Мене сватають, а ви нічого не розпитуєте…» «Ми чули, — сказали батьки покійного Юрія. – І все розуміємо». — І я їм вдячна за це розуміння, — каже Віра. – Я їх люблю і поважаю, бо ж прожила з їхнім сином двадцять років. І досі називаю свекрів татом і мамою. Тепер з Ярославом ходимо до них в гості. І на кладовище в день проводів разом йдемо. Ярослав буває на могилі мого покійного першого чоловіка, я їду на могилу його дружини. А що ж тримає сім’ю? Коли про це зайшла мова, то Віра і Ярослав говорили про чесність, довіру у стосунках і, звичайно, про любов. У селі важко без господаря. І ясно, що Вірі хотілось мати чоловіка, аби не самій шукати навесні, щоб хтось города зорав. Але не це головне. Бо якби не любов, то життя з найкращим господарем було б немилим. І Ярослав шукав не просто господиню, яка б зварила, попрала (за роки самотнього життя навчився все робити). Чоловік шукав свою половинку. І знайшов. До того ж, як сам каже, хорошу дружину має.
