Курси НБУ $ 40.30 € 43.76
Напередодні загибелі Герой із Волині попросив дружину: «Включи відео, подивлюся,  що діти роблять»

Василя Збудовського, котрий віддав життя за Україну, похоронили з почестями в рідному селі.

Фото із сайту obozrevatel.com.

Напередодні загибелі Герой із Волині попросив дружину: «Включи відео, подивлюся, що діти роблять»

Василь Збудовський із села Борочиче, що на Горохівщині, був воїном із досвідом. У 2014–2015 роках він брав участь в АТО. Вижив у важких боях під Дебальцевим, воював за Луганський аеропорт – про що й розповів журналістам «Волині» у документальному фільмі. А от повномасштабна війна забрала його життя...

Загинув 44-літній чоловік торік 22 березня під час виконання бойового завдання в районі села Вільшана Куп’янського району на Харківщині. Тільки по телефону він чув перше синове: «Тато» від свого найменшенького Льоньчика

«За Луганськ мені дали орден… Певно, за Луганський аеропорт»

Передивляюся фільм про учасників АТО Горохівщини «Я вірю, що закінчиться війна» (у 2018 році з ініціативи вчительки-пенсіонерки, громадської активістки Євгенії Харків із села Скригове його підготувала редакція газети «Волинь» – режисер Олег Криштоф). Знаю, що його героєм був і Василь Збудовський. Хочу   почути, що тоді розповідав чоловік. Призвали його в 2014-му в 51-шу бригаду (згодом це – 14-та ОМБр). «А потім приписали до 128-ї бригади, з якою був під Луганськом. Дуже багато машин побило в боях. Із сорока моя, вважай, залишилася одна. Я нею боєприпаси возив, воду... Тоді Луганськ ми взяли в кільце, але кинули сюди танків десь дев’яносто – довелося нам відступити… За Луганськ мені орден дали… Певно, за Луганський аеропорт...». Мова – про орден «За мужність» III ступеня...

І про цей фільм, і про нагороду ми згадали недавно, коли спілкувалися з дружиною Василя Наталією Збудовською. Вона показала посмертну відзнаку чоловіка – орден «За мужність» II ступеня, який вручили їй торік. А коли восени 2018-го, якраз на річницю Революції гідності, фільм презентували в Горохові, вона була серед присутніх у залі. Знала, що її Василь – учасник АТО, але ця сторінка була в його житті ще до їхньої зустрічі.

Оскільки чоловік небагатослівний за натурою, а тим більш, коли йшлося про війну, то тоді з фільму, може, вперше почула, через яке пекло він пройшов. Дякувала Господу, що вберіг його, що звів їхні дороги…

Наталія – родом із села Турівка Тернопільської області. А побачила вперше свого майбутнього чоловіка у… своїй хаті.

– Моя молодша сестра вийшла заміж за Василевого брата, – розповідала жінка. – Вона бувала в Борочичі. Якось сказала Василеві: «Чого сидиш у сорок літ сам. У мене сестра є – приїжджай в гості». І він став до нас їздити. Раз, другий зустрілися, а на третій мені говорить: «Збирайся зі мною».

Забирав Василь Збудовський у Борочиче і Наталію, і її сина Степана, який був на той час п’ятикласником, котрого вона сама ростила після невдалого першого шлюбу. І, забігаючи наперед, скажу, що життя подружжя склалося щасливо – жінці не довелося шкодувати, що Василь став її обранцем, бо «такого доброго, слухняного чоловіка, турботливого батька – ще пошукати».

Наталія, правда, відверто каже, що Василь, який ходив у парубках майже до сорока (того ж 2018-го, коли вони офіційно одружилися, і ювілей відзначили), неохоче прощався із холостяцьким життям. Принаймні тримався думки, що печатка в паспорті – то не так важливо, «краще в цивільному шлюбі жити». З приводу ж того, чому так довго не женився, мав пояснення: «Бо вдома аж три сім’ї – нема куди дружину привести».

– А як Наталка з’явилася, – каже, усміхаючись, жінка, – то й житло знайшлося. Купили ми хатину в селі Широке. Донька Вероніка в нас народилася, потім син, якого дуже чекав Василь і назвав Льоньчиком – на честь свого батька Леоніда. Хотів усиновити Степана, якого ростив як свою рідну дитину (стосунки в них були хороші), але не встиг. Все тягло чоловіка у його рідне село Борочиче. В грудні 2021-го ми вже й будинок там купили, але не довелося Василеві в ньому жити.

«Мій чоловік не ховався від війни, бо то не така людина»

Багато планів було у Василя Збудовського. Наталка розповідає, що чоловік мріяв коника купити:

– Але не такого, як казав, яким на землі робити, а верхи їздити на ньому. Дуже любив коней. Завжди вони в нього були на думці. Тепер, як чую вже від сина: «Он коник поїхав», то серце стискається від думки, що ця любов передалася від тата й малому – завжди звертає на них увагу.

Мова – про початок великої війни, про те, чим запам’ятався той день.

– Ще 23 лютого Василь, прийшовши з роботи (він працював у Мар’янівці на цукровому заводі), сказав: «Чи не хочеш завтра в Горохів їхати? Може, поїдемо – щось купимо». Більш нічого не говорив. А вранці 24-го, коли вже стало відомо про повномасштабне вторгнення росії, розказав, що у військкомат його кличуть. У документах, які підписував у 2015-му, коли демобілізувався, зазначалося, що у випадку воєнного стану має вернутися на службу. Тож уже того дня був у військкоматі. Дали йому три години на збори. Мій чоловік не ховався від війни, бо то не така людина. У Володимирі був, у 14-й бригаді. Через два тижні їх відправили на кордон із білоруссю, а потім – на Схід України. І на Херсонщині, і на Донеччині воював, і на Харківщині.

Щоб усі ми були в кадрі, то такого в мене й нема. Може, щось знайшлося б на мобілці Василя, але її при ньому, як привезли в домовині, чомусь не було. Не побачила й іменного жетона з викарбуваними знімками дітей, який замовила для нього.

І писали одне одному, і дзвонили. Як каже жінка, дуже тяжким був рік без чоловіка:

– Город сама садила й дітей на горбу носила. У хаті, яку ми купили з Василем, ремонт робила. Василь говорив не раз: «Прийду додому у відпустку, то вже побачу, яку ти красоту навела». А бувало, що просив, аби я зняла на відео, як просувається ремонт. І я знімала, скидала йому. «Файно, файно», – хвалив. І все казав: «Я мушу жити, бо маю внуків побачити». Особливо наголошував, що синових дітей хоче дочекатися. Мовляв, Вероніка – то улюблена доця, але головний – син, бо він – продовжувач роду Збудовських. Василь довго не женився, дітей малих не бавив ніколи. І як дочка народилася, то не знав зразу, як до неї підступитися: це ж уперше в сорок літ взяв немовля на руки! Але ставав зі мною, й ми разом її купали. Ну а як Льоньчик з’явився на світ, то вже знав, що робити.

Той затятий холостяк став хорошим чоловіком, який, за словами дружини, давався, щоб вона ним керувала і «жив він заради сім’ї».

«На ранок моя душа вже відчувала, що біда сталася»

Чи думав чоловік, який раз уже пройшов через пекло, що вдруге потрапить на війну? Коли про це зайшла мова, Наталія сказала:

– Ні... Але в нього було таке передчуття. У 2014 році, коли мали мобілізувати, Василеві, як розповідав мені, війна снилася. І тепер, перед повномасштабним вторгненням, ці сни, що нібито беруть його на війну, повторилися…

А далі – спогад про найпечальніше:

– 21 березня ввечері ми з Василем говорили. «Включи відео, – попросив він, – подивлюся, що діти роблять». Я увімкнула. А вони – вже як діти – скачуть. Менший за старшою повторює. Посміявся чоловік і попрощався зі словами: «Рано подзвоню». А на ранок моя душа вже відчувала, що біда сталася. Часом Василь казав, що не телефонуватиме, бо тиждень не буде зв’язку. Заспокоював: «Ти не переживай – я сам тебе наберу». Цього разу вже не набрав…

Як пригадує Наталія, наступного дня «Мар’янівка дуже сильно шуміла», що загинув чоловік з Борочича, який має двоє маленьких дітей:

– А тут такий тільки Василь один. Тож про те, що чоловіка вже нема в живих, я знала до того, як прийшли із військкомату з офіційним повідомленням. Тільки всі говорили: мовляв, є ще якийсь відсоток, що це помилка. Хоч люди добре знали про мою біду, яку не відвернути, але старалися якось заспокоїти мене. А ввечері друг наш подзвонив і плакав, як дитина, – я зразу зрозуміла, що мого Василя вже нема…

 Посмертну нагороду Василя Збудовського –  орден  «За мужність» II ступеня – одержала його дружина Наталія.
Посмертну нагороду Василя Збудовського – орден «За мужність» II ступеня – одержала його дружина Наталія.

 На моє прохання Наталія передивляється в телефоні знімки, аби вибрати світлину для газети, на якій була б вона з чоловіком та дітьми, й каже:

– Останній раз ми з Василем бачилися в травні 2022-го – він був у справах у Володимирі, і я з дітьми до нього приїжджала. Сфотографувала його з дочкою й сином, якому тоді й року не було. А щоб усі ми були в кадрі, то такого в мене й нема. Може, щось знайшлося б на мобілці Василя, але її при ньому, як привезли в домовині, чомусь не було. Не побачила й іменного жетона з викарбуваними знімками дітей, який замовила для нього й передала через нашого отця Юрія, коли він їхав на Схід України.

Історію Хороброго Серця Василя Збудовського розповіла газета «Волинь» 6 березня 2024 року.
Історію Хороброго Серця Василя Збудовського розповіла газета «Волинь» 6 березня 2024 року.

 Більше знімків – із війни. І це завдяки волонтерці Валентині Маціюк.

Волонтерка Валентина Маціюк під час однієї із поїздок до бійців 14 -ої бригади – це її прощальна зустріч  з Василем.
Волонтерка Валентина Маціюк під час однієї із поїздок до бійців 14 -ої бригади – це її прощальна зустріч з Василем.

 Про цю жінку із Борочича, котра з перших днів повномасштабного вторгнення росії взялася допомагати захисникам України, зокрема бійцям із Горохівщини, наша газета розповідала рік тому. Як сказала Наталія Збудовська, вона багато може розказати про Василя, бо знає його з дитинства, він – кум Маціюків, хрестив їхнього молодшого сина, з ним та його побратимами волонтерка зустрічалася на передовій. Звичайно ж, я поспілкувалася з Валентиною. Ось що вона сказала про загиблого Героя:

– Побратими дуже поважали Василя. Говорили, що багато чого навчилися від нього, адже він пройшов через АТО. Завдяки його досвіду, яким ділився, не раз залишалися живими. Ще 11 березня 2023-го ми зустрічалися на Сході України. Він був стомлений, але, як завжди, з усмішкою… А через лічені дні страшна звістка прилетіла в наше село. Я не могла прийти до тями… Не вірила. Зателефонувала його побратимам, які, на жаль, підтвердили печальну новину. І тепер кожної поїздки, коли відвідую бійців 14-ї бригади, здається, що ось-ось підійде Вася і з такою простою, щирою усмішкою скаже: «Привіт! Як там твої хлопці?» (чоловік і син волонтерки Валентини Маціюк з перших днів великої війни захищають Україну. – Авт.). І, як завжди, міцно обіймемося.

Пам’яті Героя Збудовського Валентина написала вірш, що датується 25 березня 2023-го, – наступного дня в рідному селі з бійцем попрощалися. Є там такі щемливі рядки: «Остання стежка… квіти… рідна хата… Дружина… діти.. мама… домовина... Останній раз і сонечко, і вітер. Останній погляд друзів і родини...»

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: Випускник Волинської богословської академії: «Я маю бути поруч з бійцями».

Реклама Google


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel