Літній дощ стукотить у шибку запізнілим гостем, плаче за вікном сумною мелодією. Він навіює спогади...
Літній дощ стукотить у шибку запізнілим гостем, плаче за вікном сумною мелодією. Він навіює спогади. Олександрові під журливий плач дощу краще пишуться ліричні вірші. Може, тому, що сам народився влітку. Хлопець часто запитує себе: чому доля, перш ніж подарувати щастя, не раз пошле випробування?...
Любов КОНКІН
ЗУСТРІЧ Свою двадцять п’яту осінь Олександр вирішив зустріти у колі найближчих друзів. Ніби ненароком один з них обмовився, що, гуляючи на весіллі у сусідньому Локачинському районі, познайомився з гарною дівчиною. — Скажи своїй красуні, нехай познайомить мене з подругою, — мимоволі вирвалося у Сашка. Сказав і забув. Минали дні, ти жні. Дзвінок того жовтневого вечора пролунав несподівано. На порозі стояв товариш у хорошому настрої. — Сказано — зроблено. Швидко збирайся! Дама чекатиме вас, мілорд! На збори маєш п’ять хвилин,— говорив він безупинно із притаманною йому іронічністю. Уже три роки минуло, як Віра закінчила школу. Відсвяткувала двадцятиліття. Але по-серйозному ще ні з ким не зустрічалась. Якщо й траплялось, то так, дитячі симпатії. У селі було багато хлопців — друзів, однокласників. Але того єдиного, з ким можна було б піти на край світу,— не зустріла. Ось чому, коли подруга запропонувала познайомити з хлопцем з міста, вона погодилася. “Знайомитись? Чому б і ні? — міркувала,— це ж ні до чого не зобов’язує. А що буде далі, то життя покаже...”. Якраз того дня вона була на роботі, але, попереджена подругою про приїзд гостей, поспішила додому. Не збентежилась і не розхвилювалась, коли біля свого будинку побачила автомобіль і трьох хлопців біля нього. Один з них був, як уже знала, хлопцем її подруги. Погляд ковзнув по незнайомцю. «Теж мені, кавалер!” — подумала і не втрималась від посмішки, яка, добре це знала, додавала їй миловидності. Переодягнувшись, вийшла до компанії. Вирішили поїхати до бару. Там, у затишному, з приглушеним освітленням приміщенні, під мелодію модного шлягеру вони й познайомилися. А коли розговорились, то Віра думала, ловлячи на собі погляд зелених очей хлопця: “А він нічого, симпатичний, цікавий”. Пізніше, проводжаючи її до будинку, Сашко (так звали нового знайомого) несміливо запитав: — Якщо у тебе нема друга, то можна я ним буду? — Можна, — відповіла. Він приїхав удруге через тиждень. У руках тримав букет розкішних хризантем. Їх зустрічі ставали усе частішими. Невдовзі відбулося Сашкове знайомство з майбутньою тещею, яка схвалила вибір дочки. Хлопець став своїм у родині Віри. Весна прийшла із звичними клопотами. Сашко допомагав посадити город. А там настала і літня пора зі щедрим теплом. Воно, здавалось, додало теплоти й їхнім почуттям. Два люблячі серця жили одними помислами. Новий рік нового тисячоліття вони зустрічали разом. — Ти вийдеш за мене заміж? Тільки подумай, перш як відповісти, — слова, які вже давно носив у душі, зірвалися з вуст тієї новорічної ночі. — За тобою я хоч на край світу, — відповіла, не роздумуючи, Віра. Її погляд тонув у його зеленкуватих очах. — Правда? — перепитав. — Правда,— сказала Віра, ніжно поцілувавши Сашка. Зимові свята закінчились, закохані планували заручини й весілля. Бувало, що у Сашкове серце закрадалась якась незрозуміла тривога, але він відганяв її від себе. Бо що могло затьмарити його життя, коли він любить і його люблять?!
ЗРАДА З весіллям вирішили трохи зачекати — ще з минулого року не закінчили добудовувати до хати декілька кімнат, тож вирішили для молодих їх викінчити. Роботи було багато, тому найняли заробітчан-поліщуків, які працювали у колгоспі. Сашко ще не знав, чим це обернеться для нього. Минав тиждень, другий. Хлопець теж старався викроїти час і допомогти на будівництві. Та одного разу, приїхавши до коханої, він спіймав на собі якісь дивні погляди заробітчан. Бувало, що вони й підсміювались над ним, коли він щось не так робив. “Нехай... Скоро закінчать роботу, поїдуть з села, усе минеться”, — думав Сашко... Була неділя. Як кажуть, без п’яти хвилин наречений, як завжди, поспішав до коханої. Купив величезного кавуна, переступив поріг хати й ніби спіткнувся, побачивши, що Віра навдивовиж заклопотана й весела. — Що за бал справляєте? — В одного з робітників день народження, от і святкуємо, — сказала, відвівши очі. — Та й поговорити з тобою треба… Страви перенесли на вулицю й розмістились недалеко від дому. Горілка лилась рікою. За імпровізованим столом сипались жарти. Сашко відчував на собі погляд іменинника, який пронизував його наскрізь. У нього було одне бажання — кинути усе й піти. Просто так, без пояснень. Але якийсь внутрішній голос підказував не робити цього. Усе рухалось, ніби за раніше складеним сценарієм. А писав той сценарій іменинник. Як уже дізнався Сашко, він був холостяк. Той же внутрішній голос підказував розгадку недвозначних поглядів цього холостяка. І того, чому Віра так готувалась до торжества. Сашко вирішив пройтись селом. Гуляв не довго. А коли повернувся і зайшов до хати, то побачив, що його майбутня дружина сиділа на дивані в обіймах іменинника. А на підлозі валявся кимось розчавлений кавун. Намагався щось з’ясувати, але його ніби й не чули. Та й що б змінили його слова? Поспішив на автобус — це вже останній відходив до міста. На прощання — мовчанка. І гіркий клубок, що підкотився до горла, не давав промовити й слова. “Прощавай. Видно, не судилось нам бути разом”, — напише він згодом Вірі. Чуже весілля А потім було весілля. Ні, не Сашка і Віри, як планувалось, а їх кращої подруги і друга. Сашко сидів навпроти свого уже колишнього, як переконував себе, кохання. Він запросив Віру на танець. Дівчина мовчала, а він згорав від слів, які самі собою прийшли на думку: Чуже весілля. А музика шквалом, На цей раз ти навіть мене не чекала, Я лиш так хотів підійти до тебе, Та впало сонце і падало небо… Він знав, що буде картати себе за нерішучість, за те, що не спробував з’ясувати усе до кінця. Але того дня так і не зміг переступити через гірке непорозуміння, яке стало між ними, хоч любов до Віри була ще сильнішою. Пізніше йому розповіли, що той поліщук, приїхавши в колгосп за розрахунком, навіть не навідався до Віри, яка, мабуть, ще на щось сподівалась. Але вороття, як здавалось Сашкові, не було. “Хто зрадив раз, той зрадить і вдруге”,— переконував себе, коли якась сила тягла його до Віри, щоб хоча б порозумітись. ... Але перше кохання його так і не покинуло. Сашко знав, що Віра десь через рік вийшла заміж за односельчанина, що вона народила сина. А сам він нікого не пускав у своє серце. Ніби стежив за тим, як складеться сімейне життя жінки, яка мала стати його дружиною. А коли дізнався, що вона розлучилась, то зрозумів, що це сама доля робить йому подарунок. Вони спочатку зійшлись і жили, як у народі кажуть, на віру. А згодом одружились. За декілька років у них народилась дочка, яку назвали на честь мами.
