«Щоденники» Олеся Гончара (на фото) видано, і вони складають три томи...
«Щоденники» Олеся Гончара (на фото) видано, і вони складають три томи. У них, окрім суспільних, літературних проблем його часу, багато роздумів щодо «вічних питань», афористичних висловлювань стосовно головного рушія всього сущого — любові. Чимало записів присвячено особистому життю, коханій дружині Валентині Данилівні, з якою прожив у любові й злагоді майже пістоліття. Ось рядки із щоденникових записів різних літ
«Страшне чиєсь припущення: з часом люди зовсім перестануть любити. Любов знатимуть лише обрані. Для решти ж почуття буде невідомим… Припущення жорстоке, хоча якісь тенденції у цьому напрямі, здається, з’явились. Як їх уникнути? Яким сонцем відвернути вселюдське похолодання? Чи, може, ці зміни в людях лише уявні, може, так завжди було? Зникнення любові означало б зникнення життя…». х х х «Образ щастя: квітчастий луг на початку літа, йдемо стежкою до Дніпра. Валя, я, Леся (внучка — прим. ред.) і Бім із нами, потішний, чорненький, як ягня, пудельок. Лесі тільки й гратися. Вона забігає підскоком у високі трави, відбігає від стежки, — впала, заховалася… І ми з Валею сміємося, на душі легко, ми вдячні небу за цю красу життя, за повноту щастя…». х х х «Нестерпно скучаю за домом. Цілий день жду, щоб почути увечері голос Валі у телефонній трубці. Уявляю, яких мук зазнавали ті, що опинялись на засланні. І найтяжча — розлука з рідними…». х х х «Маю телефонну розмову з Києвом. Голос Валі такий красивий, срібливсь, переливався радістю. Як струмок гірський на сонці. І Леся щось протуркотіла. Стало відразу легко, і Нью–Йорк, затягнутий млою, сприймається інакше. Отже, слава телефонному кабелю через океан! Перший лист від Валі. Нарешті. Пише, що Леся приходить вранці в постіль і каже: «Давай поговоримо про дідуня». Таке янголятко. І хоч клопіт Валі, але ж і втіха…». х х х «Сім’я — це маленьке людство. І ті, хто об’єднані тут, вони таки між собою найдорожчі. Нікому поза сім’єю людина не буде дорожча, ніж тут, серед своїх….». х х х «Леся до бабуні Валі (побувавши в розлуці): «Я на тебе дивлюсь і не надивлюсь. Я тебе люблю і не налюблюсь». Тільки б наші діти не розгубили оте святе, найдорожче, вікозавітне…». х х х «Із самого Бангкока везу до Києва живі квіти для Валі — орхідеї рідкісної краси… Валя не нарадується. Усього лиш квітка, а вносить у життя чарівність…». х х х «Світлий Тарасів день! Валя приїхала (у Кончу–Заспу — прим. ред.). Хоч і було домовлено про відвідини через день, але сьогодні чомусь дуже хотілося, щоб вона з’явилась… І вона почула! Я був майже певен, що вона почує, і серце, бач, не помилилось. Як і тоді, коли, глянувши випадково з вікна бібліотеки, вперше побачив її в гуртку дівчат, юну, весняну… «Оце твоя доля!». Так і сталось. Дякую долі й сьогодні, коли гони життєві перейдено і вже невідомо, скільки зосталось… Як би хотілося, щоб життя її не кривдило, як мене не стане. Вона ж така людяна, прекрасна!..». х х х «У Валі день народження. 43 роки ми разом. Таки прихильною була до мене доля, що дала нам змогу зустрітись… І от змигнуло життя. Разом зазнали і горя, і щастя. Так, так, миттєвості щастя — вони були! Благословляю їх із цих надломлених, до краю виснажених літ… Сили небесні, будьте добріші до Валі, вона цього варта, заслужила це своєю безмежною добротою…». х х х «Уранці були з Валею на Богослужінні у соборі Святої Софії на честь незалежності України. Вперше бачив не Софію-музей, а Софію-собор і вперше чув тут літургію. Це святий для мене день! За порогом зосталося все гріховне, душа очищалась, я відчував, як повертається вона, душа моя, до віри батьків. (І Валя потім призналась, що відчувала цю незвичність всього, що відбувається). Ах, як жорстоко було нас пограбовано, окрадено, позбавлено найвищої радості життя!..». х х х «Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це в собі, й наближаючись до могили. Коли все плотське уже відшуміло, як злива весняна, але ще більше зміцніло духовне, оте найвище, що єднає обох до останнього подиху…». х х х «Найщасливішими для мене, думаю, були 50-ті й 60-ті роки. Щоліта живемо в Ломівці. Поруч — кохана дружина. Ростуть діти. На затишному споришевому подвір’ї все свої… Увечері сходяться у нас на подвір’ї й совівські, й усі добрі люди, ближня й дальня рідня. Слухаємо далекі співи, або ж споглядаємо зоряне ломівське небо, шукаючи поглядами, чи не пролетить між зірками супутник… О, які то були розкішні українські вечори!.. І ми обоє ще молоді, праця дається, повно творчих задумів… Я — цілими тижнями в степах, серед сонця, повертаюсь засмаглий, як скіф; тоді Валя сідає за друкарську машинку — праця іде, як пісня…».
Ще замолоду автор славетних «Прапороносців» поклав собі за правило, що в поїздках по рідній країні й зарубіжжі домагатиметься, аби була з ним і дружина. І, як зазначає у «Щоденнику», слова свого додержав. Усе ж десь 70 листів до дружини, які сповнені любов’ю, родинних турбот і прагнення швидше бути разом, були написані. Ось один із них, датований 25 березня 1947 року. «Здрастуй, рідненька! Живу в лісі на пісках у скляній віллі. Вікна виходять на річку, що розлилася весняною щедрістю, біля берега човник гойдається і запрошує, співає: «Ми на лодочке катались золотистой, золотой…». Але не йду на берег, бо — сам. Це не фантазування, це правда. Це Ірпінь, Будинок творчості письменників, оспіваний Максимом Тадейовичем в його октавах… Якби це ти ближче, то приїхала б сюди до мене, я б тобі показав, нарешті, ліс, який тобі так хотілося (не знаю чи зараз хочеться) побачити… Ти мені снишся. Хочеться прокинутись і відчути тебе наяву біля себе. Багатію думкою. Цілую дуже. Твій Саша…».
