14 з половиною років тому сім’я лучан Ніконських емігрувала на Святу Землю...
14 з половиною років тому сім’я лучан Ніконських емігрувала на Святу Землю.
Євгенія СОМОВА
ЗА НОСТАЛЬГІЮ ТРЕБА ПЛАТИТИ… Переїхати в Ізраїль змусила біда — хвороба глави сім’ї. Діагноз, який поставили йому в Луцьку, в онкодиспансері, був вироком. — Треба було рятувати чоловіка, — розповідала дружина пана Михайла Наталія Михайлівна. — Зателефонувала до чоловікової двоюрідної сестри в Ізраїль і розповіла про біду, а вона: «Приїжджай, рак шкіри у нас лікують». Я довго не думала, кажу Міші: «Їдемо». Зателефонувала до невістки, повідомила про своє рішення. І чую: «І ми поїдемо». Я прошу її: «Люда, подумай добре. Не хочу, щоб ти потім шкодувала, нарікала, що забрали вас. Ні, каже, поїдемо». Отож, у жовтні 1998 року старші Ніконські та молодші — син із дружиною та трьома дітьми — прибули в Ізраїль, у місто Рішот–Леціон, що за 20 кілометрів від Тель–Авіва. — Нас поселили у квартирі підмінного фонду, — розповідав Михайло Михайлович. — За неї платила держава. Пізніше ми знайшли більшу. За 14 років перебування в Ізраїлі поміняли сім помешкань. Житлова проблема тут, як і в Україні, гостра. Житло купують або багаті, або беруть у кредит. Мій син, хоча й має власний бізнес — невеличкий продовольчий магазин, теж взяв у кредит на 26 років і потроху виплачує. Орендують квартири і його діти. Чи легко адаптувалися на Святій Землі Ніконські? У відповідь Михайло Михайлович каже: «Легко приживається на чужині тільки молоде дерево». І в очах чоловіка я бачу смуток. Не просто було на перших порах влитися у тамтешнє життя й молодшим Ніконським. Син Ігор, маючи фах медика і досвід роботи фельдшера «швидкої допомоги», роботу за спеціальністю не знайшов. Довелося працювати продавцем у магазині, а невістці — мити підлогу на багатій віллі. Але завдяки політиці повернення євреїв на Святу Землю, вони швидко стали на ноги, знайшли своє місце у суспільстві. Михайло Михайлович розповідає, що опіку держави сім’я відчувала з перших днів перебування в Ізраїлі. Відразу ж по приїзді отримала одноразову допомогу, безкоштовно відвідувала мовні курси. Молоді Ніконські державну мову — іврит — освоїли швидше. У старших були проблеми, але їм тепер у вивченні допомагають навіть правнуки, які вже народилися на Святій Землі й відчувають себе ізраїльтянами. Вони і мислять, і розмовляють на івриті. Для них це рідна мова. Але знають і розуміють українську та російську. Ніконські — мультинаціональна сім’я. Бабуся — українка, дідусь — єврей, чоловік однієї внучки — із Узбекистану, іншої — з Індії, дружина внука — із Росії. Сім’я відзначає і християнські свята, і єврейські. На Пейсах пече мацу, а на Великдень — паску. Святити їздить у сусіднє місто Яффу, де є православний храм. Фактор російськомовності в Ізраїлі єднає вихідців із слов’янських країн, спонукає їх створювати так звані російські майстерні, перукарні, магазини. До речі, у Рішот–Леціоні лише вони відкриті у суботу, коли євреї святкують шабат. Але щоб працювати у цей день, син Михайла Михайловича змушений брати у міської влади дозвіл. — У магазині Ігоря — товари з усього світу, — розповідає пан Михайло. — Арабське масло, хліб із Риги, крупи з України і навіть приправа «Десять овочів» із Торчина. Великим попитом користуються цукерки фірми «Рошен». У російських магазинах не лише товари із країн колишнього СНД, а й продавці. А ось ціни «кусаються», але ж за ностальгію треба платити.
НАЙБІДНІШИМ ДОПОМАГАЄ ДЕРЖАВА В Ізраїлі рівень життя високий, люди живуть заможно. — У кожній сім’ї є автомобіль, а то й кілька, — розповідає Михайло Михайлович. — Середня зарплата тут 4-5 тисяч шекелів, більше 10 тисяч гривень. Лікар заробляє 10-12 тисяч шекелів на місяць. Наш зять — хірург, цього року отримав міжнародний сертифікат, який дає право оперувати і в інших країнах, має більше 26 тисяч. Із них 13 тисяч вираховують на податки. Так, життя на Святій Землі дороге. Майже 70 відсотків коштів із сімейного гаманця забирає оренда квартири (за свою двокімнатну Ніконські віддають 5 тисяч шекелів) і плата за комунальні послуги. Михайло Михайлович, який понад 40 років пропрацював на Волині у системі соціального захисту, із захопленням розповідав про те, як в Ізраїлі держава дбає про людей, зокрема пенсіонерів. Допомога по старості там — 4 тисячі шекелів. Її отримують ті, хто не заробив ізраїльської пенсії. Таку виплату мають і Ніконські. Правда, кажуть, на неї особливо не пошикуєш, але на скромне життя вистачає. До речі, на пенсію тут йдуть пізніше, ніж в Україні. Жінки — у 65 років, чоловіки — у 67. Аби люди могли допрацювати до такого віку, дбають і держава, і медики. Зазначу, що в Ізраїлі медицина не безплатна. Тут переважає добровільне страхування здоров’я. — Ми з дружиною щомісяця вносимо до медичної каси по 25 доларів, — розповідав Михайло Михайлович. — Але якщо вже потрапили до лікарні, то ні за що не платимо. Медицина тут на високому рівні, хірурги роблять складні операції, за які не беруться в інших країнах. Завдяки їм і я тішуся життям. Пенсіонери в Ізраїлі мають багато пільг. За проїзд у транспорті, електроенергію, телефон, кабельне телебачення платять половину вартості послуги. Мають знижки і при купівлі ліків в аптеках. В Ізраїлі постійно напружені стосунки із сусідами і фактично не припиняються бойові дії. Тож населення звичне до терористичних актів, обстрілів із сусідніх держав і живе, як то кажуть, завжди насторожі. Коли хтось побачить забутий на зупинці рюкзак, телефонує у поліцію. Люди без зайвих слів відкривають сумки, пакети у супермаркетах, демонструючи їх вміст. Цікавлюся у подружжя, чи не виникає у них бажання повернутися в Україну. — Кілька років тому ми купили у Ківерцях хату, — каже Наталія Михайлівна. — Але побули трохи і знову повернулися в Ізраїль. Там діти, внуки, правнуки, а в Україну щороку навідуємось. Хочеться побачити рідних, знайомі місця, тягне на Волинь. Нам тут добре, а дітям і внукам — там. Старша внучка Ірина, яка народилася в Луцьку і закінчила тут технікум, теж була на Волині. Але подивилася, як живе її подруга і сказала, що їй жаль молодь, яка не маючи багатих батьків, не може створити власний бізнес, купити квартиру чи поїхати на відпочинок за кордон. — Але й життя в Ізраїлі, очевидно, має свої мінуси? — запитую. — Звичайно. Мені не подобається клімат. Дуже душно. Я там хворію, болить голова. А приїду на Волинь — забуваю про таблетки, — каже Наталія Михайлівна. — Спека в Ізраїлі неймовірна, — додає Михайло Михайлович. — Я рятуюсь від неї в парку, неподалік будинку. Там прохолодно, до кожного дерева, куща підведено шланги з водою. Датчики визначають, скільки її потрібно. … Прощаючись із подружжям, поцікавилася, які подарунки повезуть з України. І почула від Михайла Михайловича: «Газету «Волинь». Читаю її із часу приїзду на Волинь, із 40–х років, і сало. В Ізраїлі воно тверде і несмачне. А наше — справжнє, його люблять всі».
На фото: Михайло Михайлович і Наталія Михайлівна під час останнього візиту в Україну
