… Ми їдемо нічним автобусом Шацьк–Київ. Я зайняла його місце біля вікна і намірилася звільнити тільки тоді, коли він попросить...
… Ми їдемо нічним автобусом Шацьк–Київ. Я зайняла його місце біля вікна і намірилася звільнити тільки тоді, коли він попросить. Але він не просить і це додає йому благородства в моїх очах. «Меня зовут Сашей», — простягає руку. Саші — 24, у 14 переїхав із сім’єю з Саратова, що в Росії, у Житомир. Закінчив навчання в Києві, отримав скерування на роботу в Луцьк, а зараз на вихідні їде додому
Марія ТКАЧУК
На Волині Саша нікого не знає і стверджує, що йому зі мною дуже пощастило. Ми їмо персики, п’ємо чай із термоса і своїм реготом порушуємо нічний спокій пасажирів. Мені здається, що я його знаю давно, як саму себе, тому час до Житомира промайнув непомітно. «Я позвоню», — коли Саша перед прощанням каже це вп’яте, починаю йому вірити. Він зникає у прохолодній ночі, а я до самого Києва думаю, чи достатньо людині 10 років життя в Україні, щоб заговорити тутешньою мовою. … Коли вже на третій зустрічі хочу дізнатися його прізвище, Саша відмовчується. Отже, Іванов, підказує мені інтуїція. Типове російське прізвище для людини, яка вже начебто пустила в Україні коріння, однак не вважає за потрібне говорити по–нашому. А загалом Саша милий, галантний та дотепний. Не дуже любить читати книги, але до цього я сподіваюся його ще привчити. «Іванов?» — на вулиці до нас підходить незнайомий юнак і тисне Саші руку. Отже, Іванов. Вони вчилися разом. — Я розмовлятиму українською, просто мені ще важко, адже потрапив у чужомовне середовище… У мене виходить суржик, тому ліпше говоритиму російською, — плутаними фразами пояснює мені Саша трохи згодом. Коли я в ньому впевнююся остаточно — за винятком хіба мовного аспекту — вирішую познайомити його з друзями. Учотирьох ми йдемо в театр. О, диво — з Ірою та Сергієм Саша спілкується гарною українською. Я вже тішуся, що він приберіг свій мовний дебют для такого урочистого випадку, як похід до театру, але хлопець під час вистави шепче свої коментарі російською мовою. І тоді я згадую: це зі мною вже траплялося. Університетська подруга із Севастополя на заняттях послуговувалася українською, а в гуртожитку — російською. Врешті ми облишили будь–які спроби переконати її. Бо на всі зауваження чули: «Девочки, мне с вами так хорошо. Здесь такая уютная атмосфера, что я разговариваю на своем домашнем языке». І я більше не тероризую Сашка, хоч як би важко мені це не давалося. Бо коли ми з ним розмовляємо, кожен своєю рідною мовою, мені здається, що я, навіть не переходячи на російську, зраджую духовні заповіти Тараса Шевченка, прадідів, які боролися за незалежну Україну, і з десяток родичів–філологів. Але одного чудового дня отримую винагороду за свій вгамований мовний протест. Сашко приносить вірш. Написав його сам. Українською. Поетично назвав мої очі «волошковими», хоча в мене вони — темно-карі. Але якщо так треба для рими, то нічого не маю проти. Тим паче, ніхто ніколи не писав мені віршів, принаймні, я про це не знаю. І ніхто не вживав у них прегарне слово «волошковий». Інші російськомовні хлопці, мабуть, його і не знають. Бо воно не звучить так красиво жодною мовою світу. ...Зараз Сашко залишився довершеним, як і його поезія, спогадом. Але це вже інша історія. А ця, щонайменше, подарувала мені впевненість у можливостях свого впливу на поширення української мови серед російськомовного населення. І — чудовий вірш про «волошкові очі».
