На кладовищі в Горохові багато хто, певно, дивується, коли бачить цей надгробок над двома могилами. Різні прізвища чоловіків, по батькові. Тобто не прослідковуються родинні зв’язки. Зате рідні вони жінці, яка сюди приходить, шануючи пам’ять про них, — лучанці Вірі Бернацькій...
На кладовищі в Горохові багато хто, певно, дивується, коли бачить цей надгробок над двома могилами. Різні прізвища чоловіків, по батькові. Тобто не прослідковуються родинні зв’язки. Зате рідні вони жінці, яка сюди приходить, шануючи пам’ять про них, — лучанці Вірі Бернацькій...
Катерина ЗУБЧУК
УКРАДЕНІ ЛІТА Наша газета вже розповідала про долю колишньої каторжанки, уродженки села Пірванче Горохівського району Віри Кіндратівни Бернацької. Про те, як вона була зв’язковою у сотні УПА, як мужньо пройшла через сталінські табори. Мені ж як ведучій сторінки «Любить! Не любить» хотілося подивитися через призму пережитого Вірою Кіндратівною на її жіночу долю. Їй 90 літ (ювілей був у червні цього року), а найстаршому внукові — сімнадцять. А могли б бути і старші нащадки, якби не вкрадені літа, не змарнована молодість. Саме такими «вкраденими» роками було життя у табірному бараці, на лісоповалі. П’ятнадцять років каторги і п’ять — позбавлення прав — такий був вирок військового трибуналу зв’язковій УПА, яка мала псевдо Ярина. І хоч строк каторги згодом на третину зменшили, десять літ таки довелося провести у неволі на Колимі. У 22 роки пішла Віра Бернацька (на той час ще Трилінська) по етапу. У 32 її звільнили. Із життя немовби викреслили ті літа, коли пора любити, народжувати дітей, радіти їм. — Ще при німцях, — пригадує Віра Кіндратівна, — в УПА вирішили, що треба відкрити школи. Я працювала у селі Милятин Іваничівського району. Був тут ще молодий учитель, на два роки старший за мене Омелян Бобик. То і є перша моя любов. Мали ми одружитися з ним. Але в 1944–му, як прийшли совєти, як уже німця прогнали, його забрали на фронт. Більш я його не бачила… Три листи одержала Віра Кіндратівна з фронту. — Про що ж писав своїй коханій солдат? — допитуюся. — Що трудно на фронті й лячно, — розповідає моя співбесідниця. — Що гине багато наших. Але надіявся на краще — що житиме, що повернеться додому і будемо ми удвох. Не судилося. Загинув він. Сьогодні Віра Кіндратівна може тільки поміркувати, як усе склалося б, коли б не війна. Коли б не забрала та війна її перше кохання. І якби, звичайно, не подальший її арешт. Спогад про це і через багато десятиліть такий свіжий, ніби то було вчора. Одного разу перед зимовими канікулами приїхав у Милятин у школу інспектор із райвно. Сказав Вірі Кіндратівні, що треба в Іваничах одержати книжки для дітей. А коли вона вже була у райвно, то підійшов до неї чоловік у цивільному: «Ви знаєте, — сказав, — такий порядок, що треба відмітитись у міліції». — Я й пішла з ним, — розповідає Віра Кіндратівна. — Дали там довгу анкету. Запропонував той же чоловік у цивільному прочитати її і заповнити. А потім сказав: «Ми хочемо, щоб ви з нами співпрацювали». Я прочитала ту анкету і здивувалася, що ж писати. Мені натякнули, що я ж «обертаюсь між ними», то щось таки знаю. Може, такою хитрістю хотіли вийти на Грома, мого дядька, який очолював сотню УПА, де я була зв’язковою. Спочатку пригощали чаєм, мирну бесіду вели. Так вечір минув і ніч. А вранці я сказала: «Ви знаєте, я не христопродавець». Після цього Віра Кіндратівна і пішла по етапу. Перш — «капезе» в Іваничах, потім — у Володимирі–Волинському. Там уже її катували, аби щось витягнути. У квітні 1945 року військовий трибунал засудив Віру Кіндратівну. І були «телячі» вагони, була довга дорога в Находку, а вже звідти пароплавом — у Магадан. — Мене там «гарно» одягли, — каже жінка. — А то як? — По–перше, коси відрізали. Замість хустки каптурика дали на голову з номером на лобі. Такий же номер на коліні на штанях і на спині — на куфайці. Той номер «284» жінка запам’ятала на все життя. Бо за десять літ, здавалося, ім’я своє забула: впродовж цього часу ніхто її на прізвище чи ім’я не називав. Від Магадана завезли ще за кілометрів 300 у жіночий табір «Вакханка». Лише через десять років викликали в Магадан і дали папірець про звільнення. Але попереду були ще п’ять літ позбавлення прав. Тобто, додому не можна було повертатися.
ПОЄДНАЛИСЬ КАТОРЖНИК І КАТОРЖАНКА Як і належить таким поселенцям, пішла Віра Кіндратівна одного дня в комендатуру відмічатися. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка — Сергія Бернацького. Він із Волині, з Боголюб, що неподалік Луцька. Ще 17–літнім пішов за ті ж «злочини», що й вона, по етапу. І те, що земляка зустріла, і те, що доля однакова у них, зближувало їх. І, звичайно, була симпатія. За десять літ каторги, як каже жінка, вона ж чоловіків бачила лише здаля. А тут Сергій з його неприхованою увагою, залицяннями. Чи були сильні почуття? Зараз жінка з висоти прожитих літ каже дипломатично, навіть по–філософськи: — Серед тих сибірських морозів, після бараку й нарів, де за подушку був бушлат, хотілося тепла і ласки… Через три місяці ми розписались. Жінка була вдячна Сергієві за те, що забрав із «колгоспу», тобто з гуртожитку, де жив цілий кагал поселянок, що в 32 роки вийшла заміж, стала матір’ю. Хоч материнство це не просто далося після перемерзання на лісоповалі й важкої праці. Народилися близнята. Хлопчик помер через три години. Дівчинка, яка вижила, важила кілограм. Вона навіть рефлексу до їжі не мала — через зонд спочатку її годували. То зараз виходжують і 500–грамових немовлят, бо ж медицина не та, що колись (та ще й у Магадані, де поселенці!). Гріли дитину у ваті чи десь за грубкою. — Лежала я в лікарні 70 днів із Тамарою, як ми із Сергієм назвали дочку, — розповідає Віра Кіндратівна. — Принесуть мені її, розгорнуть пелюшки і кажуть: «Мамаша, чєго ти тєрпішь? Она же жить нє будєт». А була зі мною в палаті старша жіночка, і вона мені підказувала: «Нє уході. Єслі ти уйдьош, то дочка точно нє будєт жить». Коли виписували нас, то дівчинка мала вже 1 900 грамів. А до року перегнала всіх своїх ровесників, які народилися з нормальною вагою. На той час Бернацькі вже квартиру в Магадані мали — хоч і невеличку, однокімнатну, але свою. І робота у Віри Кіндратівни була — працювала продавцем. Рік за роком і дочка вже в школу пішла. Одягнутися мали у що, бо ж у Магадані китайських, японських товарів було багато. Після табірного каптурика тішилася жінка фетровим капелюшком, після куфайки — гарним макінтошем, сукнею. Сергій ще ж був такий, як пригадує жінка, що не шкодував для неї нічого. Зайдуть у магазин, і якщо їй сподобаються дві сукні, то обидві й купував. І все було б добре, якби не хвороба Сергія. Після каторжної роботи на шахтах він мав туберкульоз. Лікарі порадили покинути Сибір, де йому кисню не вистачало при хворих легенях. Вирішили, що поїде він на Волинь (уже можна було). Ще раніше Віра Кіндратівна, як тільки дочка закінчила перший клас, відправила її в Горохів до сестри — не хотіла ризикувати здоров’ям дитини, раз у Сергія така хвороба. А там і сама повернулася в рідні краї. Хоч передчувала, що там її ніхто з розпростертими обіймами не чекає. Такі каторжани, як Віра Кіндратівна, її чоловік, ще довгий час залишалися «ворогами народу», бо ж реабілітували їх тільки на початку 90–х. У Горохові роботи за спеціальністю продавця для неї не було. Пішла на цегельню. І там ще, як говорить сьогодні, мала десять літ каторги. Із часом хату, хоч і стареньку, але під бляхою, купили Бернацькі. На жаль, Сергій у ній, по суті, не жив. Сорок один рік мав, як помер. То в санаторії був, то в лікарні. А всього їхньому шлюбові було 15 літ. — Здавалося, — каже Віра Кіндратівна, — уже й не відважуся ще на одне заміжжя. Бо ж дуже Сергій ревнивий був. Ще як жили в Магадані, міг скандал влаштувати. Казав, що дуже любить, того й ревнує. А мене це гнітило. Хоч і розуміла його і прощала, бо ж знала, яке непросте життя він мав — усе «на нервах».
ПРИЙШОВ І ЗАЛИШИВСЯ… НА 25 ЛІТ Два роки Віра Кіндратівна була сама. А потім, як розповідає, познайомилася на цегельні з Йосипом Фіалком, який теж там працював. — Якось прийшов Йосип до мене додому і залишився назавжди. Він був молодший від мене на десять років. Може, й тому ми офіційно не розписувалися. Жили, як кажуть, на віру. Місяць минає, другий, я чекаю, коли якусь сварку чоловік затіє (пам’ятала, як то бувало в першій сім’ї), а воно все спокійно… І за чверть століття я від Йосипа слова поганого не почула. І внуків (у дочки Тамари четверо дітей) прийняв за рідних. Ніколи не дорікнув, що, мовляв, нащо йому чужі діти. Думала, що хорошу няньку на старості матиму, раз на десять літ молодший чоловік. А він взяв і захворів. Ще більш як півтора року біля нього хворого ходила. Недуга, на жаль, не відступила. Залишилася я сама. Ще пару літ жила в Горохові, а потім до дочки в Луцьк переїхала. Торік Віра Кіндратівна зробила пам’ятник своїм двом чоловікам, яких похоронила у свій час поряд. — Поставила один пам’ятник на двох могилах, — розповідає жінка. — І сказала: «Спіть спокійно. Миріться між собою!..».
На фото: Після прожитого і пережитого Віра Кіндратівна радіє кожному дню.
