КОРОТКА ІНТРИЖКА ЧИ СПОПЕЛЯЮЧЕ КОХАННЯ?

Зустрілися вони в Парижі, куди Микола Гумільов привіз свою молоду дружину Анну Ахматову 1910 року. Не класична, але витончена краса двадцятирічної українки була втіленням ідеалів початку ХХ століття – тож чоловіки перепиняли її просто посеред вулиці, сиплячи компліментами та лестощами. Анна вже встигла призвичаїтися до такої реакції, та й Гумільов навчився сприймати подібну увагу до дружини спокійно. Тому коли якось на одній із центральних алей Парижа до Ахматової підійшов непоказний юнак і, зашарівшись, попросив дозволу написати її портрет, вона одразу погодилася

Ім’я хлопця нічого не сказало молодій поетесі – Амедео Модільяні, або ж просто Дедо. Та воно б тоді нікому нічого не сказало, бо ж майбутній класик експресіонізму й справді був прос то єврейським юнаком італійського походження, що приїхав до Парижа в пошуках слави. Проте його знайомство з Ахматовою вуличним портретом не обмежилося. Зустрічі художника та його моделі відбувалися й надалі – щоправда, цього разу всього лише декілька разів. Адже медовий місяць залишався медовим місяцем, і чоловік поетеси вимагав уваги до себе.
Повернувшись додому, Ахматова несподівано почала отримувати листи з Парижа. А зустрілися вони знову через рік, у 1911-му. Тоді Анна приїхала у Францію після великої сварки з Гумільовим, який щойно повернувся з Африки. Був той самий Париж, але інший Модільяні. Змарнілий, почорнілий, пригнічений та з відрощеною бородою, яка робила його візуально старішим років на десять, він, проте, як завжди, був оточений своїми улюбленими натурницями. І лише золоті іскри в його очах говорили Ахматовій, що перед нею той самий Дедо, який так несміливо запропонував їй колись намалювати портрет і голос якого назавжди закарбувався у пам’яті жінки.
Вони часто прогулювалися нічним Парижем, темними старовинними вуличками, а одного разу навіть заблукали і прийшли до майстерні художника лише під ранок. У маленькій, всуціль заставленій полотнами кімнатці Ахматова позувала художнику. Модільяні тоді написав шістнадцять портретів поетеси, які пізніше, під час російської революції, згоріли у пожежі. Існують версії, що поетеса навмисне приховувала їх, аби затаїти правду про стосунки з художником. Але так чи інакше, в Ахматової зберігся лише один портрет, де вона в образі єгипетської цариці. Амедео марив Єгиптом – він водив Анну в Лувр дивитися Єгипетський зал, малював її в одязі єгипетських танцівниць. Таких портретів було кілька, й один із них 2004 року був представлений на виставці «Модільяні – по той бік міфу» у нью-йоркському Єврейському музеї.
Чи позувала Ахматова для Модільяні оголеною? Заперечувати цей факт безглуздо. Хоча в одному зі своїх нарисів Ахматова стверджує, що вони лише гуляли нічним Парижем і розмовляли. Але звідки тоді взялися три її портрети «ню», що зберігалися в колекції друга художника, доктора Поля Алессандро? За іронією долі, саме ці картини зіграли роль красивої романтичної крапки в їхніх стосунках. Як і два вірші Ахматової «модільянівського періоду».
До речі, сама поетеса всіляко заперечувала, що її тексти якимось чином стосуються роману з Модільяні. Це видається малоймовірним, адже, як зізнавалася Ахматова, тоді у Парижі вони багато говорили про поезію, читали вірші. Модільяні, не знаючи російської, просто насолоджувався музичністю її слів. Амедео вабила до Ахматової її здатність вгадувати думки, бачити чужі сни та ще багато напівмістичних дрібничок, які відзначали всі, хто знав поетку.
Після її другого повернення з Франції Модільяні більше не писав. Ахматова важко переживала розрив, довго тримала в душі образу на свого Амедео. Вона не могла стерпіти такого нехтування, а можливо, навіть зради… Але час розставляв усе на свої місця, потроху загоював рани. Лише коли вже після революції в одному французькому журналі Ахматова натрапила на маленький некролог, де Модільяні називали великим художником ХХ століття, її знову захлеснув вир болючих спогадів. Амедео помер у тридцять п’ять – через дев’ять років після їхньої останньої зустрічі. Його дружина наступного ж ранку вкоротила собі віку, стрибнувши з шостого поверху.
Цинічні дослідники, щоправда, висловлюють гіпотезу, що цей некролог наштовхнув Ахматову лише на спогад про давно забуту паризьку пригоду – її скороминуще знайомство з дивним художником, який захотів намалювати її портрет. І саме тоді з’явилася версія про листи від Модільяні, які насправді ніхто ніколи не бачив, бо й навіть своїй матері Амедео лінувався писати. І буцімто саме тоді Ахматова «згадала» про малюнки – проте змогла знайти лише один… Утім, правда полягає в тому, що вісім її зображень «ню» таки знайшлися – в колекції друга Модільяні у далекій Італії.