Я НАВЧУ ВАС ТАНЦЮВАТИ ВАЛЬС…

Стефу Гнатівну школярі прозвали Зіркою. Бо викладала астрономію. Ніколи не образила жодного учня. І розповідала про далекі галактики, зірки й сузір’я так цікаво, що звичайний шкільний предмет видавався таємничою, загадковою казкою

Ольга ЧОРНА

Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.
Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.
— Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай її кому–небудь. Не про шиття думай — про синів. І город заростає.
— Скільки того городу? Кілька соток! Міг би й допомогти.
— Не чоловіча робота — із сапкою за місто бігати. Я — завгар. Відповідальність маю перед людьми.
Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер — тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки–виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.
Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя дорогою до вчительки заблукало й звернуло на іншу вулицю.
У неї було два найкращих місця на землі — школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі… А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки та джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино–бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.
— Гнатівно, зачекайте–но! — гукнула сусідка Славця. — Ви зі школи? А я — з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?
— Кого? Який з моїх синів щось натворив?
— Та про Іллю я!
— А що?..
— А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Усе місто знає, а ви — ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой… Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.
Увечері, коли вдома були уже й сини, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.
— Тату, ти повинен піти від нас, — зовсім по–дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. — Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.
— Ярославе, Сергійку, як же ми… самі? Це ж ваш тато…
— І піду! Піду! — вигукнув Ілля.
Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось–ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.
— Жінка повинна бути, як вогонь, а ти… сірість, ні одягнутися по–людськи, ні…
— Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди…
Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.
…Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Уперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.
— Ну, Зірка!.. Клас! — перемовлялися учні.
— Самі костюм шили? — цікавилися вчителі.
Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.
…Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший — в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.
— Стефо Гнатівно, підете на пенсію чи хотіли б ще попрацювати трішки? — запитав директор.
Вирішила: рік–два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно…
— Онкологія у вас, Стефо Гнатівно, — тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна.
— Скільки мені залишилося?
— Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.
Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.
…Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її зболені сльози.
— Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я — Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, — представився незнайомий чоловік. — Вдівець. Радію, що нікому буде оплакувати.
— Ви ще й жартуєте…
Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили… Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.
— Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла…
— Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’язково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз–два–три… раз…
Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги…
— Раз–два–три… раз…
Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу…
Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади — це святе небесне божевілля. В одну з таких ночей її душа відлетіла на котрусь із далеких галактик.
Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг…
Йому наснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, — розповідала. — Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто…».
Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу…