ЛЮБОВ — ЦЕ…

Ярослава ТИМОЩУК, редактор відділу культури газети «Волинь–нова»

Кого ж не хвилює це одвічне питання? Напередодні Дня закоханих вирішила пошукати відповіді в інтернеті. І от що знайшла…

«Любов — як борщ: коли вдасться, коли ні».
«Шлях до серця чоловіка лежить через шлунок».
«Любов — це не обійми й поцілунки, а ситні обіди». (Це ж якому треба бути голодному, щоб таке придумати?)
«Любов — це коли хочеш літати і пекти йому торти».
Трапляються й прогресивніші висловлювання.
«Ніякого борщу до шлюбу». Або «Ті, хто вважає, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, просто не знають коротшої дороги».
Начитавшись цих любовно–кулінарних сентенцій, зробила висновок: значна частина суспільства досі переконана, що готувати їжу повинна саме жінка, а хліб насущний потрібен нам так само, як і кохання. Отакої! Оце й уся любов?
Але я просто не там шукала. Із подружжям Чубків, яке проживає у селі Березовичі Володимир–Волинського району, мене ніби сама доля познайомила. Вони мали розповісти про колись відомий колгосп «Комсомолець», але повідали набагато більше.
Двері відчиняє Ірина Василівна, дружина колишнього директора школи 75-річного Леоніда Антоновича. Помічаю, що в неї злегка підмальовані губи — під колір червоної кофтинки.
Поки чоловік розповідає, дружина порається на кухні. Леонід Антонович попросив кави.
— Льоню, а де в нас ліхтарик тут був? — запитує ніжним голосом.
Треба сходити в льох по консервацію. Три хвилини вони сперечаються, кому піти. Кожен наполягає, що сам це зробить. Я прогнозую перемогу пані Ірині і не помиляюся.
— Жінки на старість стають диктаторами, — підморгує Леонід Антонович.
Ірина Василівна тим часом накриває на стіл. Зауважує, що частує всім своїм, домашнім: ось Льоня хліба спік у хлібопічці, а вона приготувала напій із журавлини.
Чоловік просить у дружини дозволу розстебнути верхній ґудзик на картатій сорочці.
— Вона в мене ґаліціянтка, все за манери дбає, — усміхається.
Ірина Василівна під час розмови обнімає чоловіка, схиляє голову йому на плече, тримає за руку. Перепрошує перед тим, як хоче щось додати до його слів. Лютневе сонце здається теплішим, коли його проміння падає через вікно на закохані обличчя. Полуниці з варення, що стоїть у вазочках на столі, схожі на сердечка.
Леонід Антонович розповідає про кохання. Жінками не можна не захоплюватися — вони для цього створені, вважає чоловік. А мудрим є той, хто вміє по-справжньому любити.
— Льоня півжиття пропрацював у жіночому колективі, — каже Ірина Василівна. — Жінки його люблять. Але найбільше то він мене любить.
Тепер я знаю, що таке любов. Це коли проживши разом півстоліття, ви говорите одне одному «перепрошую». Коли поспішаєте зробити щось, щоб вашому супутнику було і легше, і приємніше. Коли він просить кави, а ви накриваєте на стіл без нарікань на важку жіночу долю. Коли не забуваєте про добрі слова й гарні манери. Коли вдома підмальовуєте губи або ходите застебнутим на всі ґудзики.
Любов — це читати коханій людині газети вголос, коли в неї ослабне зір.
Любов — це ненав’язливо, але твердо переконувати його написати вже нарешті книжку спогадів.
Любов — це похрестити дітей за затемненими вікнами, бо в країні комунізм та атеїзм.
Любов — це коли вона колекціонує грамоти, нагороди і газетні публікації з його прізвищем.
Любов — це коли він упевнений: його жінка — найкраща. І вона так само думає про нього.
Любов, любов… І що про це може знати інтернет?