Запах жасмину лоскотав ніздрі, наповнював повітря п’янким ароматом. Ольга відчинила вікно і помахала рукою чоловікові: їй хотілося, щоб він чимскоріше пішов на роботу, бо за вихідні страшенно набрид...
Анна САВЧУК
Запах жасмину лоскотав ніздрі, наповнював повітря п’янким ароматом. Ольга відчинила вікно і помахала рукою чоловікові: їй хотілося, щоб він чимскоріше пішов на роботу, бо за вихідні страшенно набрид. Жінка усміхалася, але в думках уже уявляла себе за столом із філіжанкою запашної кави і в повній тиші та самоті.
Нарешті фігура Олега стала далекою і маленькою, й Ольга зачинила вікно та стерла з обличчя посмішку хорошої дружини. Її дратував їхній сімейний звичай ― махати рукою з відчиненого вікна, а також ненавиділа запах жасмину. Чомусь він асоціювався їй із ароматом конвалій, а аромат конвалій ― із дешевим парфумом, що був популярним за часів її юності. А її юність ― це плетениця помилок, які мучать серце ще й досі… Кава була гірка і несолодка, якраз така, як її перша кава. Той напій готували у невеличкому кафе, якого нині вже нема. Тоді їй здавалося, що от нарешті вона стала дорослою, п’є каву і смалить сигаретку ― ну справжня тобі леді. І байдуже, що на нігтях облупився лак, а сама ― блондинка з темними коренями. Зате була щаслива. Щаслива і юна. З гарною фігурою і блиском в очах. І кава їй така подобалась. А от тепер вона їй просто гидотна. Ольга вилила каву в раковину і з пакетика висипала у чисте горня розчинне капучино. Капучино… Його вона також спробувала у «веселі» 90–ті. Коли грошей не було, а страшенно хотілося чогось смачненького. Саме цей напій видавався їй незвичним та екзотичним. І саме ним пригощало її перше кохання. А вона відсьорбувала пінку, й на губах лишався її смугастий поцілунок. Тоді вони були щасливі. Тоді разом їм хотілося пережити все: безгрошів’я, бідність, безперспективність. Але Кохання не витримало такої навали. Воно розтануло, як пінка на капучино, лишивши тільки гіркий присмак втрат і розчарувань. Пити капучино перехотілось. «Сама хімія, ― прошипіла до себе й зі злістю поставила кружку, аж теплий напій розлився на білу скатертину. ― Хочу чаю. Зеленого». До чаю Ольга завжди кидала лід. Напій ставав тоді прохолодний, смачний і, вірилося, страшенно корисний. Такий чай готував для неї Поль. Він був схиблений на здоров’ї, хотів прожити якнайдовше, а для цього, вважав, треба літрами сьорбати зелений чай зі спеціальним льодом ― до води додавав сік лимона й корицю. І смак був більш ніж дивний, але Ольга вирішила, що саме так смакує багатство. Поль був немолодий, родом із Москви, його мати ― француженка. Балував дівчину подарунками, подорожами на море, недешевими фруктами й обіцянками. І все було б добре, якби Поль не закохався в іншу ― довговолосу брюнетку, тричі розлучену, зі стервозним характером і бажанням гарно жити. Ще й ім’я мала таке… Чи то Емма, чи то Белла. Одне слово, ледь не копняком наперли Ольгу від Поля, і чай їй не допоміг. Вона подивилась на кружку з чаєм. Подумала: та ж я його ніколи не любила. Хай постоїть, бо виливати шкода… На полиці красувався чай чорний. Його вона любила до нестями. До цього її привчила подруга Жанна. Бойфренд дарував Жанні дорожнючий справжній цейлонський чай. І дівчата вечорами пили його, наминаючи бутерброди з дешевою ковбасою, і мріяли. Мріяли, що колись бойфренд одружиться з Жанкою, вона розбагатіє, знайде Ользі багатого кавалера, і та також розбагатіє, і плюне на технікум, на навчання, на рідне село… Але так не сталося. Бойфренд знайшов собі іншу пасію, якій дарував чай, а Жанна поїхала до Польщі збирати полуницю. Приїхала з паном ― старим як світ, але багатим. Про Ольгу не згадала… Що сталося з подругою ― не знає. Та й добре, що не знає: заздрість ― почуття негарне. Ольга понюхала чай. «Фу, ― скривилася. ― Хіба це чай? Сеча хворого віслючка, а не чай. Хай самі його п’ють». Ольга відчинила дверці шафки і зміряла полиці поглядом: вино, мартіні, горілка. Вино… Вина вона не п’є. Враз усміхнулась. Згадала, як після першого курсу вони з одногрупниками святкували закінчення сесії. Тоді на столах позувало тільки дешевеньке вино, і вона наївно вважала, що від нього не п’яніють. Власне кажучи, те, що вона щось вважала, було останнє, що Ольга пам’ятала. Прокинулася вранці в чужій квартирі, з такою головою, що, здавалося, вона от–от лусне. Потім одногрупники розповідали, що Ольга видудлила сама три пляшки вина, а далі співала (хоча співати не вміє), декламувала Маяковського і лізла цілуватись до всіх підряд. Після того випадку вина Ольга не п’є. Мартіні… Давно вже пригубляла цей терпко–солодкий напій. Ольга покрутила у руках пляшку і втупилася поглядом в етикетку. Мартіні її пригощали в Києві. Там вона намагалася підкорити подіум. Була знайома із молодим хлопцем, який обіцяв зробити з неї модель. І пригощав мартіні… Та яка тепер різниця чим… Моделлю вона все одно не стала, а Київ відтоді просто ненавидить. Горілка… Ольга скривилась. Її батько був алкоголіком. Справжнім, із тижневими запоями і білою гарячкою. Вона дивитися не може на сорокаградусну, але Олег тримає в домі вогняну воду, про всяк випадок. І що їй урешті–решт випити? Мінералки купити, чи що? Але до магазину ще йти треба… Ох, та ж у холодильнику компот! І за мить вийняла графин із холодним полуничним напоєм. Налила цього дива у склянку і за кілька ковтків випила. Смакота… На кухні стояли горнята з кавою, чаєм, на підлозі спав кіт, а вона спокійно насолоджувалась компотом за маминим рецептом. Принаймні його могла пити без поганих спогадів, а тільки із відчуттям того, що саме полуницями й пахне дитинство… А ще у холодильнику сховався пакет молока. Ольга не любила молоко. І пила лише в одному випадку ― якщо воно перетворювалося на коктейль. Бажано з полуничкою. Таку смакоту полюбляла пити поруч з Олегом. Це була їхня маленька сімейна традиція ― високі келихи із білим напоєм і приємні згадки… …Коли Оля приїхала до Львова, вона шалено боялася цього міста. Воно здавалось сірим, сумним і середньовічно–жорстоким. І справді, ніяк не могла знайти роботу в ньому. Пішла працювати прибиральницею на одному з підприємств. А одного, далеко не прекрасного дня її просто вигнали з роботи. Й опинилась у цьому вишуканому місті зовсім одна й без засобів до існування. Дівчина уже пішла і купила квиток на поїзд, аби їхати до мами в село. Та у вокзальному натовпі її штовхнув хтось, і вона випустила з рук квиток, придбаний за останні гроші. Папірець впав у бруд, по ньому відразу ж потопталися. І все… квитка нема. Оля сіла на лавку і заридала. Для великого міста не дивина худенька дівчина, що ридає на лавці шумного вокзалу. Ніхто навіть уваги не звертав. Але несподівано хтось взяв її за руку і запитав: — Ти чого вологість розвела, плакса? Така доросла, а заводиш на весь Львів. Ольга підвела очі й побачила біля себе усміхненого хлопця. Вона сердито забрала свою руку з його руки і пробурчала: — Відчепися. Я квиток втратила, а грошей на новий нема. І роботи нема. Відчепися… Хлопець усміхнувся і сказав: — Йдемо пити каву? — Яка кава! Я їсти хочу! ― репетувала Ольга. Тоді хлопець повів її до кафешки і пригостив молочним коктейлем. Голод ця штука вгамувала. А заодно подарувала надію і віру… Так у її житті з’явився Олег. І любов. Далі було весілля. І сімейне життя. Різне. Але вона завжди любила молочний коктейль. Бо хоч і стала дорослою жінкою, у її душі однаково жило те маленьке неслухняне дівчисько…
