СВОЇ ПОЧУТТЯ ВОНИ ПЛЕКАЛИ, МОВ НІЖНИЙ ПАГІН

І завдяки цьому, як вважають лучани Андрій і Наталія Бондаруки, вони стали одним цілим.

ВІД ЗАГУБЛЕНОЇ ЮНОСТІ — ДО ЖИТТЯ З ЧИСТОГО АРКУША
Про дитинство, юність Андрій говорить із самоіронією:
— Вчителі могли б про мене багато сказати... На жаль, нічого доброго. Після дев’ятого класу пішов у профтехучилище. Ще раніше почалось моє чаркування. А в училищі я вже напивався. Хлопці приносили мене додому «ніякого».
Я розумію, що торкаюся найболючішого нерва, і все­таки запитую:
— Звідки ця пристрасть, по суті, в дитини?
Виявляється, батько пив (у 42 роки його не стало, значною мірою — через горілку). Хлопець був ще зовсім дитиною, коли казав матері, що ніколи не буде пити, не повторить життя батька. Бо ж бачив, як вона з ним намучилась. Але так сталось, що повторив. На щастя, в якийсь момент зупинився.
— З вісімнадцяти років, — розповідає Андрій, — я мав досить грошей на гулянки, ресторан. Виручав старший брат, який займався бізнесом. Я в нього працював. Але яка то була робота — неважко уявити: і дня не минало, щоб я не напився. Три рази міліція в медвитверезник доставляла. Брат завжди мене витягував з того болота, намагався допомогти. Заради матері, її спокою, певно, старався. Хоча я періодично приходив п’яний на роботу. Брат сварив, виховував, у машині зачиняв, щоб відіспався.
— І що зупинило на шляху до прірви?
— Не що, а хто, — відповідає Андрій. — На свій день народження, у дев’ятнадцять, я залишився зовсім самотній. Сидів у квартирі, що слугувала кублом для таких, як я, любителів чарки. Сидів без грошей — усе пропив. Думки різні не покидали, навіть про те, щоб стрибнути з вікна... А тут якраз по телевізору на якомусь каналі проповідь була про Ісуса Христа. Я слухав. І ось на завершення чую такі слова: «Ісус любить тебе». Того дня, коли було так тяжко, ці слова буквально перевернули мою душу. Я вийшов на балкон, взяв цигарку, запалив. Почалася гроза. Довкола гриміло, блискало, а я насолоджувався стихією, підвладною Богові. Подумки захоплювався: «І Він, всесильний Бог, мене любить!». Тоді й замислився, що треба жити по­іншому, віддячуючи Господові за його любов...
Але ще чотири роки Андрій шукав виходу з того глухого кута, в якому опинився. Виявилось, що не так просто почати життя заново. Бо навіть в армії хлопець зривався, напивався. І тільки коли повернувся додому, коли почав читати Новий Завіт, слухати з відкритим серцем духовні передачі, коли зустрів людей, що колись були залежні від алкоголю і завдяки євангельській церкві «Фіміам» почали життя, як кажуть, з чистого аркуша, його доля змінилась. Треба було, як нині зізнається сорокарічний Андрій, впасти на дно, а в кожного воно — своє, щоб відштовхнутися від нього і порятуватись.

ОДРУЖУВАТИСЬ АНДРІЙ ЩЕ ДОВГО НЕ ЗБИРАВСЯ
Молодий чоловік, який позбувся алкогольної залежності, щиро молився у церкві «Фіміам» міста Луцька. І був ще п’ять років самотній. Як тепер каже, бачив, що чимало сімей друзів, рідних руйнуються, і не хотів проходити через подібне розчарування. Але так було, поки йому не зустрілась майбутня дружина Наталія. Одного осіннього дня дівчина прийшла у «Фіміам» зі своєї, теж євангельської церкви пограти на піаніно для їхнього хору. Андрій відразу звернув на неї увагу. Коли якоїсь миті їхні погляди зустрілись, то помітив, що дівчина мило зніяковіла — аж зашарілась.
Тоді вони й познайомились. Їхні зустрічі спочатку обмежувалися тим, що Андрій проводжав Наталію додому. А ще дівчина ходила з ним у наркодиспансер, де він розмовляв з молодими людьми, які там лікувались від алкоголізму. Йому було що розповісти їм із власного досвіду.
Наталія про їхню першу і подальші зустрічі (навіть з конкретними датами — коли познайомились, коли було освідчення) все пам’ятає. А ще пригадує майже містичний випадок:
— Якось ще зовсім юною я їхала в тролейбусі на зібрання у церкву. І тоді звернула увагу на чорнявого стрункого хлопця, що стояв неподалік. Ще й подумала: «От був би в мене такий чоловік!». Чимось привернув він мою увагу. Звичайно ж, я і гадки не мала, що це були пророчі думки, що десь через три роки вони збудуться.
В Андрія свій спомин, але вже пов’язаний з тим, як вони зустрічалися:
— На час знайомства з Наталією, а це був 2000 рік, у мене була дівчина, теж із нашої церкви. Я опинився перед вибором: хто ж з них — моя? І звертався до Господа: «Боже, дай якийсь знак! От якби одна з них змінила зачіску, то це й був би такий знак — я знав би, що це моя половина». І ось приходить дівчина на службу, але не Наталія, із новою зачіскою. «Значить, така воля Божа, — подумав з якимсь приреченням. — З нею одружуватимусь». А невдовзі з’явилась і Наталя. І теж з іншою зачіскою.
Зазвичай вона підбирала волосся в пучок. А того дня, як тепер пригадує, за підказкою матері накрутила і розпустила довге біляве волосся. Андрій торжествував: «Ура! Наталя буде моєю дружиною. Вона ж мені більше подобається».
— І я відчувала, що Андрій мені не байдужий, — каже Наталія. — Уже й подруга говорила, що він «не так» подивився на мене, що дуже часто ми буваємо разом, і це, певно, не випадковість.
— Пригадуєте, як освідчувався вам майбутній чоловік? — запитую.
— Звичайно. Це було 8 грудня 2000 року. Освідчення було дещо несподіваним. Андрій сказав: «Я б не хотів довго зустрічатись — виходь за мене заміж».
Андрій додає:
— В мене була заготовка, і не така лаконічна. Але коли побачив Наталію, то розгубився. Закінчилось тим, що без довгих вступів запропонував їй одружитись. Весілля призначили на 29 квітня 2001­го. Молоді багато зібралось — чоловік 150. Співали, забавлялись.
Тоді Андрій уже не дивувався, як можна без горілки веселитись. Друзі прийшли, привітали, пораділи за нього. Один із них, знаючи його минуле, не втримався і сказав: «Не думав, що з тебе виросте сім’янин».

ВЕСІЛЛЯ — ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
Одруження — штамп у паспорті, навіть таїнство вінчання — ще не запорука того, що в подружньому житті буде все гаразд. Сьогодні Андрій і Наталія про перші місяці після весілля говорять спокійно. А тоді, може, й острах мали, що не справляться з випробуваннями: коли одружились, Наталія була третьокурсницею заочного відділення Волинського державного університету, невдовзі старша донька народилась... Але навіть не про буденні клопоти згадує сьогодні подружжя. Дружину, за словами Андрія, довелося перш за все завойовувати. І завойовувати, як зрозуміла з подальшої розмови, не кулаком по столу, не категоричним ультиматумом: «Я сказав — і має так бути!».
— Я навчився дарувати дружині квіти, — каже чоловік. — Ми вирішили, що всюди будемо разом. І справді, разом ходили на базар, в магазини. Так ми вчилися жити удвох. З часом з’явилась довіра одне до одного, відчуття того, що ми — одне ціле. І вже навіть найменша розлука засмучувала терпким відчуттям самотності.
А ще мої співбесідники переконані, що якби не такий фундамент, як Біблія, то з їхньої сім’ї могло б нічого не бути. Що вони, як і багато молодих людей, котрі з любов’ю ставали на рушничок щастя, могли б розлучитись, якби не розуміння і прощення. Наталія та Андрій читали Біблію, і кожен старався взяти із Святого Письма те, що стосується його. Адже можна затямити, що дружина повинна коритися чоловікові, і домагатися цього.
— Але цю істину про покірність має дружина усвідомити, — говорить Андрій. — А мені Біб­лією адресовано інше — любити дружину, турбуватися про неї.
При перших сімейних проблемах можна розчаруватись, опустити руки і розбігтись. А можна, як Бондаруки, шукати відповіді на запитання, які, здавалося б, важко, а то й зовсім не можна знайти. «Ліпший черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної, зі сваркою», — ці рядки з книги притч Соломонових, виписані фломастером, тривалий час висіли на стіні на видному місці. Через тринадцять років подружнього життя цю біблійну істину не треба тримати буквально перед очима, бо тепер вона в їхніх душах.
А ще через тринадцять літ заміжжя Наталія з утіхою каже про свого судженого:
— З юності таким і уявля­ла свого чоловіка. Андрій дуже люблячий батько. Все хороше, що в ньому бачила до за­між­жя, — щирість, відкритість, здається, ще більш виразно проявилося. Він не боїться, що принизить себе, якщо попросить у мене вибачення. Бо розуміє, що це не приниження, як хтось, може, вважає, а перемога над самим собою.
Колись Новий Завіт допоміг Андрію піднятися із дна. Тепер він співпрацює з Біблійним товариством і розповсюджує духовну літературу. Хоче, щоб ще хтось порятувався. Подружжя трудиться заради дочок — 12­річної Олександри і 10­річної Юлії. І головний їхній принцип — краще менший достаток, але завжди разом із дітьми. Бо гроші, які дехто старається заробити в Італії чи деінде, батьківської любові ніколи не замінять. І поки що молода сім’я живе у квартирі з матір’ю Андрія, тому й плани на синочка, як самі кажуть, затягнулись. Без розкоші, одне слово, зате в любові та злагоді.

На фото: Краще менший достаток, але завжди разом із дітьми.