ДОРОГА ВПАДАЄ У РІЧКУ І ПЛИВЕ У СВІТИ…

Ганнуся любила дороги. Вони видавалися їй дивними істотами, які знають, куди потрібно вести людей. У дитинстві запитувала дідуся: «Де закінчується шлях?». «Він без кінця-краю. Бачиш, маленька, ген там дістає неба», – відповідав. «Але путівець, яким гонимо пасти череду, обривається біля річки». «Ні, він впадає в неї і пливе у світи…». Старенький прикладав руку до чола і повторював: «Ганнусю, дорога закінчиться там, де ти зупинишся».
Польову дорогу, що впадає в річку, дівчинка любила найбільше. Після перших крапель літнього дощу пилюка на ній ніжно лоскотала босі ноги, а чисте повітря пахло сонцем. Спориші були м’якими, наче бабусина перина. Відколи почула дідусеві слова, дорога кликала малу в казкову невідомість…


Ольга ЧОРНА


…Ганнуся почала зустрічатися з Віктором, коли навчалася у випускному класі. Він нещодавно повернувся з армії. Їхні села розділяли поле і річка, до якої добігала дорога. Тут, на улюбленому місці дівчини, вони призначали побачення. Хлопець був трохи засмучений, що кохана після закінчення школи вирішила вступати до вузу, до якого добрих три сотні кілометрів.
— По–перше, ще потрібно вступити. По–друге, я ж буду приїжджати додому, – розраджувала вона Віктора.
Коли поїхала складати іспити, він рахував дні до її повернення. Хотів, щоб стала студенткою, і непокоївся, аби вчорашня випускниця сільської школи не загордилася у великому місті.
Коли Ганнуся закінчувала перший курс, померла матір Віктора. Він працював водієм «швидкої» у місцевій лікарні, на його руках залишилися молодші брат і сестра. Та ще треба було давати лад городу й господарці.
— Вікторе, – якось завела мову рідна тітка, – женитися тобі треба. Жінку в хату привести. А ти все на Ганю чекаєш? Що там у неї за наука?
— Фізика і математика.
— О, Господи, кому в селі вони треба?! Борщу з них не звариш. А нашій математичці до пенсії ще далеко. Та й фізик теж молодий. Не дурій, Вікторе. В Ганни своє життя, в тебе – своє. Не обманюй себе, що вона заради тебе повернеться в село. Може, вже має хлопця. А ти подумай про брата з сестрою. Підшукай просту, роботящу дівчину.
Так материна і батькова родини щоразу наставляли Віктора. Ганнуся приїхала на канікули. Зустрілися.
— Тяжко тобі? – запитала.
У відповідь знизав плечима.
— Значить, тяжко. Я тут гостинці твоїм молодшим привезла. Дещо з одягу. Сподіваюся, сподобається.
— Ганнусю, маю тобі сказати. Я одружуюся.
— З ким?
— Не важливо.
— Коли?
— Скоро.
Вона більше нічого не запитала і не сказала. Просто пішла… Віктор дістав з торбинки светрика для сестри, втер ним сльози. Ненавидів себе, бо обманув кохану. Яке весілля? З ким? Який же він дурень!..
— Дитино, не тримай зла на Віктора, – заспокоювала матір. – Не знаю, на кому він хоче женитися. Ніхто про це навіть не говорить. Але йому направду важко самому раду давати, бути молодшим за батька–матір. Пробач йому…
…Віктор одружився майже через рік. З дівчиною–сиротою зі свого села. Тихенька, непоказна Оксана стала гарною господинею. Жодним словом не образила його брата і сестру. Віктор поважав дружину. Але не кохав.
Згодом залишив водійську роботу. Почав розводити худобу. Взяв у оренду кілька людських наділів. Вздовж дороги, яку любить Ганнуся. Зранку до пізнього вечора пропадав у полі. Оксана, не дочекавшись чоловіка на обід, брала ровера і везла їсти. Вона кохала його.
…Ганна залишилася працювати в місті, де навчалася. Вийшла заміж. Ярослав її кохав і шанував. На роботі їм таланило. Жили заможно і, на перший погляд, щасливо.
…Літнє надвечір’я пахло втомленим сонцем і доспілим збіжжям. Ганна йшла дорогою, що впадає у річку. Неподалік якийсь господар запрягав коні. Підійшла ближче. Віктор…
— Привіт! – мовила.
— Привіт…
— Як ти?
— Я обманув колись тебе.
— Не варто про це. Ти вчинив так, як вважав за потрібне. Як живеш?
Вони сиділи на м’якому спориші і говорили, говорили… Добре, що в цю мить Оксана не бачила чоловікових очей. У них було стільки ніжності… Він поглядом торкався Ганниних рук, волосся, уст, ніби цілував їх душею. І потай соромив себе: перед тобою чужа дружина.
— Вже сонце зайшло. Пора додому. Моя мама, мабуть, хвилюється. Я ж для неї – завжди дівчисько. І тебе чекають.
Він запитав очима. Вона відповіла словами:
— Ще зустрінемось. Бо так і не розповіла тобі, чому люблю цю дорогу.
Коні поволі рушили. Лоша ображено глянуло на жінку: пізно вже…
Вони не призначали побачень. Це було б недоречно. Інколи неначе випадково зустрічались на путівці біля поля, де орав, сіяв, збирав урожай Віктор. У їхніх селах ніхто про це не відав. Якби дізнались — осудили б.
…Цілий рік Ганна не навідувалась додому. Партнери запросили її з чоловіком попрацювати за кордоном. Повернулись навесні. Після довгої розлуки з батьками Ганна поспішала додому.
— Тут така справа, доню: Вікторів син втопився, – розповіла матір. – Узимку на ставу під лід провалився. Аж на другий день знайшли. Бачила недавно Віктора. Змарнів.
Вранці Ганна пішла до його поля. Нікого не було. «Це ж неділя!» – пригадала.
Вони зустрілись наступного дня. Він плакав, схилившись на Ганнине плече. Вона гладила його посивіле волосся.
— Навіщо жити, коли єдина дитина на тім світі? Для кого старатися?
…Після цієї зустрічі їм довго не випадала нагода побачитися. Робота, знову відрядження. Коли ж приїхала до батьків, мати сказала:
— Оксанка з Віктором чекають дитину. Кажуть, дівчинка буде. Є таки справедливість.
…Ганна поверталась у місто на своєму авто. В сусідньому селі неподалік крамниці побачила Віктора. Пригальмувала.
— Привіт! Забувала тобі розповісти, чому люблю цю дорогу. Вона впадає у річку і пливе у світи. Дорога закінчиться там, де ти зупинишся…