Авторка рубрики «На поворотах долі» Ольга Чорна (на фото) неабияк зацікавила наших читачів...
Авторка рубрики «На поворотах долі» Ольга Чорна (на фото) неабияк зацікавила наших читачів. До редакції телефонували і запитували, хто ця жінка, де живе, пише про себе чи про когось іншого… Так ось, загадкова пані Ольга – журналіст за фахом, родом із Тернопільщини, але вже кілька років як після заміжжя живе з чоловіком Джеймсом в Америці. Утім, щороку навідується в Україну. Саме під час нинішнього приїзду ми змогли записати і її життєву новелку
Ярослава ТИМОЩУК
«МІЙ ПЕРШИЙ ТВІР… ПРО ДОРОГУ» Ще школяркою почала писати – про те, що бачила навколо. Ми жили на хуторі, що на Тернопільщині, тож я також тернопільська волинянка. Це дуже дороге для мене місце. Тепер там ні душі, але пам’ятаю, який то був райський куточок: хатинки розкидані по полях, наче зелені острівці, а над ними – безмежжя неба. Колись заможні люди засівали там поля, викохували розкішні садки. Прийшли «другі» москалі – і «розкуркулили». Забирали все, що могли. Моїй родині залишили тільки подвір’я. Дідусь із бабцею його перекопали й посадили городину. Протоптали стежечку від хати – до хліва і льоху. Дідусь любив показувати мені місця колишніх «володінь». Примовляв: «Бачиш, дитино, тут були наші морги поля. А воно могло би бути твоїм…». Тоді мене дивувало, як точно він пам’ятає ті межі. Тепер розумію: можна все переорати, тільки не душу. Якось совєти знищили ще й дорогу, бо вирішили, що вона хуторянам не потрібна. Як трактор надвечір приїхав, то бабця лишень зітхнула. Вважала: великий гріх – дорогу руйнувати. «Вона жива, бо веде від живого – до живого», – казала. Згодом я написала свій перший художній твір – про дорогу як про живу істоту. Пригадую, коли пасла з дідусем корову, запитала: «Де закінчується дорога?». «Ніде – впадає у річку й далі собі пливе», – почула у відповідь.
«ЩОСЬ МАЛЕНЬКЕ ЗМІНИТИ МОЖНА, АЛЕ ДОЛІ НЕ ОМИНЕШ» Якось восени на буряковому полі сиджу собі, дитинисько, і дивлюся на небо. Обмальовую пальцем хмари. Дідусь мовить: «Колись сядеш, мала, на ту хмаринку і полетиш звідси далеко–далеко». Коли вперше подорожувала літаком, то згадувала ті слова. Він мені часто повторював: «Хай де опинишся, хоча б у думках прибігай на наше обійстя. Як буде тобі зле, не знатимеш відповіді на те, що тривожить, – прийди на нашу межу. Подумай…». Для нього межа була величною, живою і святою. Тепер в Америці так часто сняться ті місця, що просто дивуюся. Іноді прокидаюся з враженнями, наче справді там побувала. А коли доводилося шукати «п’ятого» кута, то за дідусевою порадою приходила на межу й гадала, як маю вчинити. Завжди повинна була все вирішувати сама, але ні на що не нарікаю – ні тоді, ні тепер. Бо життя кожної людини вже написане у Небесній Книзі, а ми лише розставляємо крапки, коми, тире, робимо абзаци. Щось маленьке змінити можна, але долі не оминеш. Так мене вчили рідні. А ще я не звикла комусь щось доводити – лише собі. Мій дідусь народився у 1885 році, воював під час Першої Світової, був поранений. Із ровесниками не було так цікаво, як із ним. Він був мудрий від життя й землі. І дуже добрий. Казав: «Усі пташки співають для тебе, дитино». І я в це вірила. Тепер у новелах описую тих людей, які дорогі мені з дитинства. Згодом хутір опустів: когось вивезли в Сибір, хто сам виїхав. Сиві дідусі й бабці у біленьких хустинках, дороги, великі садки зі смачнющими яблуками, скрипочки польових коників, запах стиглого збіжжя, глибокі криниці з неймовірно холодною водою – все це залишилося в моїх спогадах. І в новелках.
«СТАЛА ЖУРНАЛІСТОМ, ЩОБ ПИСАТИ ПРО ТЕ, ЩО ТРИВОЖИТЬ І ЦІКАВИТЬ» Після школи пішла працювати на Кременецький тютюновий завод. Хотіла гарно одягнутися, взутися, але не сміла просити грошей у матері. Вирішила спершу піти на роботу, а вже потім учитися. Одна з учительок, дізнавшись про таке рішення, засмутилася: «Навіщо я тобі п’ятірки ставила?». Я ж вірила: все буде добре. Заочно закінчила Кременецьке педагогічне училище, працювала вихователькою в дитсадку. А згодом здійснила дитячу мрію – вступила на факультет журналістики Львівського університету. Починала в тернопільській районній газеті «Шляхом Ілліча» (нині «Подільське слово»), потім була обласна молодіжка «Ровесник». Літала від щастя, коли отримала запрошення на цю роботу. І дуже вдячна редакторові, який давав можливість писати про те, що цікавить чи тривожить. Своїх перших редакторів пам’ятаю, поважаю і спілкуюся з ними дотепер. У журналістиці вони для мене дуже важливі люди. Нині працюю в тернопільській газеті «Наш ДЕНЬ». Із-за океану присилаю життєві історії, вірші, веду рубрику новин і політики. Щаслива, що й земляки–волиняни читають мої новели. Звідки сюжети? Зі свого досвіду, із життя друзів, знайомих, випадкових людей, якихось моментів, настрою… Люблю писати про старших людей, дороги, поля… Якось ішла парком і побачила дівчину зі скрипкою. Незнайомка зупинилася, поклала футляр на лавці й почала грати. Того прохолодного осіннього вечора парк був безлюдним. Я сховалася за деревом і слухала… Потім написала про це історію. У своїх новелках люблю дарувати людям щастя. Особливо жінкам. Радію і сумую разом зі своїми героями. Часом так наплачешся, що не годен на люди вийти. Але знаю: коли пропущу через себе те, що пишу, що відчуваю, воно комусь буде цікаве.
«СЕРЕД МОЇХ НЕЗАКІНЧЕНИХ ІСТОРІЙ — І НАША З ДЖЕЙМСОМ» Про особисте добре пишеться вечорами. Маю багато незакінчених історій. Чекаю, коли якогось вечора постукає думка – чи то в серце, чи то в шибку… А з Джеймсом познайомила найкраща подруга Марія. Вона мені – наче сестра. Знаємо одна одну вже 25 років. Довіряю їй усі таємниці й дякую Богу за цю людину. Марія вийшла заміж до Канади і взялася влаштовувати моє особисте життя. Я все не мала часу: потрібно було багато працювати, після розлучення сама виховувала доньку. Бувало, тягнула три–чотири роботи. Тож Марія від мого імені почала з Джеймсом листуватися в інтернеті. Я спочатку несерйозно до цього поставилася, але десь через місяць наважилася відписати сама… Уже шість років, як ми одружені. Як і Марія з Рональдом, зіграли весілля в українському стилі. Мій чоловік – корінний американець, а його прадіди – вихідці з Європи — Баварії та Ірландії. Він дуже класний! Мою 27–річну доньку Ірину називає своєю дитиною, тішиться з її успіхів, розповідає про неї колегам. Коли вперше приїхав у гості, зустрічала його у львівському аеропорту. Дивився на місто Лева закоханими очима. В Україні Джеймсу подобається все: і люди, і церкви, і музеї, і їжа. Навіть в Америці готую зелений і червоний борщі, які йому дуже смакують. Ось тільки дороги… З поваги до мене і моєї Батьківщини він називає їх «романтичними».
«КОЛИ ДИВИЛИСЯ НОВИНИ ПРО МАЙДАН — ПЛАКАЛИ» Важко було наважитися виїхати до Штатів, бо люблю Україну. Тому вирішила щороку приїжджати на Батьківщину. Під час подій на Майдані дивилися з чоловіком новини й плакали. На відстані часом болить більше, ніж удома. Коли вперше розігнали студентів, не могла повірити, що це відбувається у моїй країні. А потім… Це була п’ята година ранку за американським часом. Чоловік збирався на роботу. Розбудив мене: «Вставай, горить Київ, горить Майдан!». Як глянула на це, не могла прийти до тями… У церквах американські священики під час проповідей закликають духовно підтримати нашу державу: «Ми повинні молитися за мир в Україні, Сирії та Афганістані». Я дякувала їм за молитви. Під час цьогорічного польоту на мій український паспорт в аеропортах дивилися по–іншому. Раніше нас, українців, ідентифікували у світі як росіян. А тепер на обличчях працівників аеропортів бачила захоплення та співчуття. Дуже добре, що нас уже не асоціюватимуть із росіянами та Росією. Але обійшлося це, як за класиком, «дорогою ціною». Так героїчно і страшно, як Україна, не йшла до Європи жодна держава.
