Старенька Палажчина хатинка розгублено стояла поміж добротними новобудовами. Дивний, тремтливий запах мала глиняна оселя. Він був інший літньої спеки і після дощу. Взимку хатинка «дихала» особливим теплом. І, здавалося, зігрівала світ. Восени пахла картопляними димами. А навесні – молодим сонцем
Ольга ЧОРНА
У теплі дні Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. У коротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою і Степан. — Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, – розбудила Палажку й кота сусідка. Стареньку в селі любили за добре серце і шкодували за безталанну долю. — Роки на сон морять. Степан наснився. Певно, скоро прийде за мною… Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном – його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернувся. «Певно, залишився Степан навіки у холодній чужій землі», – казали односельці. А в Палажки на згадку – його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга… — Ото уві сні Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає? Жодної вісточки не було. Але якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би… Палажка перелила молоко у старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки років, як і їхній господині. Випарювала їх кропивою. І розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала. Влітку накривала лопухами. А взимку – шматочками старої лляної тканини. — Катерино, дорогенька, зачекайте–но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма. — Я за спасівками і ранетами прийду. У вас такі слічні яблука. — Приходьте. І за липовим цвітом. Цього року багато буде… Палажка поставила глечик з молоком в холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знімках. Вродлива дівчина у намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч – Степанова фотокартка. Гарні обоє… Сватався до Палажки бригадир Дмитро з сусіднього села. Вдівець з двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій Марійці – дванадцятий рік ішов, Яринці – сьомий. «Виходь за Дмитра, – радили Палажці. – А те, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий – з’їдять». Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки. Батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно. …Дмитро влетів до Палажки трохи нетверезий і злий. — Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента… — За Степана. А ти не знав? — Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, й добре, що хтось завчасно сигнал подав. Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася: — Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки. Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, аби не розбудити ніч. Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою, потай від батька, прибігали до Палажки. Дорослі Марія з Яриною не забували Палажку. В будні приходили щось допомогти. А в свята – з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», – казала Палажка, коли Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?» – співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», – відповідала. Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску. Так вчили батьки. Йшла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю–матінку, всіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, йшла спати. Але сон часто залишався за порогом. Замість нього на подушці вмощувались спогади і думки… Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика і, сидячи, шпортала на городі картоплю. — Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Йдіть, відпочиньте, – просила Палажку Марія. — Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі. Гріх в таку осінь в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав. Кілька корчиків барабольки вишпортала — і вже ціле відро. А які ранети зародили?! Ще не доспіли, а гілля вже на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, – каже, – я за тобою приїхав. Мене відпустили…». А звідки відпустили – не встиг сказати. Прокинулась я. — Думаєте багато про Степана, тому й сниться. — Е, ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу… Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город – не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить. — Нездужаю я, – поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом і обіднім молоком. – Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б ти, Марійцю, пішла до аптеки і щось від голови взяла? — Зараз збігаю. Тільки–но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, вмилася, одягнула нову блузку, біленьку хустину, змовила молитву, лягла і… Палажчина душа злетіла разом з осінніми птахами у піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки. А біле ангелятко огорнуло теплими крильцями… — Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, – перемовлялися односельці. — Знала про свою останню годину. Спровадила Марію до аптеки… — Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали… У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився не сповитий Палажчиними молитвами…
