«З ТАКОЮ ЖІНКОЮ НАЙОГИДНІША ЛЮДИНА СТАЛА Б АНГЕЛОМ»
Зустрілися вони у Парижі, очевидно, 1909 року. Володимир Кирилович Винниченко — український письменник-емігрант, соціал-демократ, який поставив метою свого життя визволення трудящих України...
Зустрілися вони у Парижі, очевидно, 1909 року. Володимир Кирилович Винниченко — український письменник-емігрант, соціал-демократ, який поставив метою свого життя визволення трудящих України від соціального й національного поневолення, Розалія Яківна Ліфшиць — студентка медичного факультету Сорбонни, що походила із заможної єврейської родини. Ближче знайомство відбулося в родині сестри Розалії Яківни Віри та її чоловіка Бориса Яковенків у Каві ді Ляваґна в Італії 1910-го або 1911 року. А днем свого одруження подружжя вважало 28 березня 1911-го
27 березня 1919 року Винниченко запише у своєму «Щоденнику»: «Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря, там унизу зеленкуваті з берега і золотисто-фіолетові на далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого. Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала криком істота моя. Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання, без санкцій лицемірних або глупих людей із їхніми комедіями, без нотаріюсів, без загроз і різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може». Роза цей описаний Винниченком день також згадувала в листах до нього. Повернувшись із Каві до Парижа, вона протягом квітня-травня 1911 року майже щодня писала йому листи й одержувала від нього. Вона намагалася розібратися у своїх почуттях і щиро та відверто зізнавалася йому в цьому. Ще по дорозі з Мілана писала 12 квітня: «…Я зараз з тобою. Цілую твоє волосся, очі й губи і говорю тобі багато ніжних слів». А наступного дня знову звірялась коханому: «Запитую себе, чи люблю тебе тільки заради себе?.. Якщо раптом я дізналася б, що інша жінка зробить тебе щасливішим, я б віддала тебе їй і пішла б від тебе навіки. Милий, якби ти знав, як мені хочеться, щоб ти був щасливий!». І вона справді зробила все, щоб назавжди утримати коханого чоловіка: прощала йому нелегкий характер, намагалася все зробити, щоб полегшити його працю, допомагала чим могла. Її листи виповнені ласкавих слів, запевнень у коханні. Ось лист від 7 грудня 1914 року вже після кількох років спільного життя: «Подумай про мене з ніжністю, мені, я певна, зробиться краще від того. Молитва моя, пісня моя, життя моє! Стаю на коліна перед тобою і благаю сили світа дать тобі радість, спокій і віру. Цілую ноги твої». Із листів видно, що обоє відкидали приписи традиційної моралі стосовно шлюбу й сім’ї, на перший план ставили власну свободу, не зв’язували себе жодними обіцянками. Мине кілька років, і в них виникне велике бажання мати дитину. 28 листопада 1914-го Розалія Яківна писала: «Голубонько, я так хочу дитинку! Як я люблю вже її, нашу дитину! Вона буде подібна до тебе, може, мені буде таке щастя». В їхніх листах з’являються ласкаві звертання: «Дитинко моя!», «Дитинча моє!», «Діто!». Коли жінка завагітніла й боялася втратити дитину через свій стан здоров’я, вона писала чоловікові: «У мене буде твоя дитина. Ми її будемо виховувати так, як самі думаємо… Ти єдина людина, яка має право виховувати будучих людей. Таких, як ти, нема». На жаль, їхнє велике взаємне бажання так і не збулось через позаматкову вагітність Розалії Яківни. Подружжя намагалося бути щирим і відвертим у стосунках, нічого не приховувати одне від одного. І хоча й у них траплялися конфлікти (одного разу мало не дійшло до розриву — ця ситуація також знайшла відгомін у листах), глибока взаємна любов допомогла перебороти непорозуміння, зберегти і зміцнити сім’ю. І в цьому була неабияка заслуга Розалії Яківни, яка багато що пробачала чоловікові, своєю терпеливістю, тактом стримувала його надмірну емоційність, а інколи й грубість. 10 квітня 1916 року Винниченко писав дружині: «Знаєш, мені здається, що тіснішого, ріднішого, найінтимнішого й найглибшого союзу, як наш, майже немає ні в кого. Немає просто через те, що про це так не думають і що рідко попадаються такі влучні комбінації, як наша. Ти ж прекрасна така, що з тобою найогидніша людина стала б ангелом».