Щодня з тривогою та надією дзвінка Андрія Шеремети зі Сходу чекали не лише найрідніші люди — тато і мама, а й кохана дівчина Наталка...
Сім місяців у складі 1-го батальйону територіальної оборони «Волинь», з них 94 дні у Донецькій області, служив житель села Бермешів Локачинського району Андрій Шеремета. Щодня з тривогою та надією його дзвінка чекали не лише найрідніші люди — тато і мама, а й кохана дівчина Наталка
Ірина РОМАНЮК
Свого часу Андрій Шеремета відбував строкову службу в найпрестижнішому полку — Президентському. Навіть був зарахований до підрозділу, який охороняв перших осіб держави і зустрічав іноземні делегації. Проте пов’язувати життя з військом Андрій не хотів, мріяв, що, повернувшись додому, знайде роботу за здобутим фахом. Так і сталося — його призначили завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту в селі Крухиничі. І хоч шлях із Бермешева неблизький, щодня за будь-якої погоди поспішав на своє робоче місце. За професійність, щирість, вміння знайти спільну мову як зі старим, так і з малим Андрія полюбили всі жителі Крухиничів. Він уже й приміщення ФАПу розпочав ремонтувати. Однак у травні минулого року, коли саме тривала друга хвиля мобілізації, отримав повістку. Юнак не злякався, не шукав, як уникнути призову, а пішов виконувати свій громадянський обов’язок. Андрія зарахували до складу 1-го батальйону територіальної оборони «Волинь». Кошти на бронежилет йому зібрали односельчани. І хоч офіційно був призваний як санітарний інструктор, у батальйоні служив нарівні з усіма, бо ж солдати не ділили між собою обов’язків, а спільно виконували всі накази командирів. Старався раз на день зателефонувати рідним. Й оці короткі дзвінки і були найголовнішими для родини Шереметів. Про те, що доводилося бачити і як гаряче бувало, Андрій не говорив. Уже потім рідні дізнаються, що військовослужбовці батальйону «Волинь» у зоні АТО стояли на першій лінії оборони, охороняли найвіддаленіший блокпост — у селі Малоорлівка Шахтарського району, що за 60 кілометрів від Дебальцевого. — За два кілометри від нас був блокпост сепаратистів, — розповідає він. — Жили ми у нашвидкуруч виритих землянках. Із дощок збили нари, грілися та освітлювали приміщення генераторами. Оскільки поряд стояли сепаратисти, то чи не щодня наших військовослужбовців обстрілювали з важкої артилерії та мінометів. Завдання українських бійців полягало в тому, щоб виявляти, де у противника зброя, і передавати ці дані у штаб. Не раз виїжджали на переговори з сепаратистами, однак перемир’я тривало день–два — і позиції Збройних сил України знову обстрілювали. Втім, важко було не лише нашим військовослужбовцям, а й мирним жителям, які з тих чи інших причин не покидали зони бойових дій. — Раз на тиждень військовою технікою нам підвозили харчі та найнеобхідніші речі, — продовжує Андрій. — Усе це ми розподіляли так, щоб вистачило на тиждень. Завдяки волонтерам мали що їсти, могли отримати передачі від рідних, були взуті і вбрані. А от місцеві жителі часто сиділи без хліба та сірників. Коли в нас щось залишалось, обов’язково ділилися, тому до нас вони ставилися добре. Після двох місяців у польових умовах 29 грудня батальйон «Волинь», який за стійкість ворог називав «дивізіоном безсмертних», повернувся на ротацію. А наприкінці січня Андрій дізнався, що Малоорлівку, де був їхній блокпост, сепаратисти повністю стерли з лиця землі — вцілів лише один будинок… Повернення юнака з зони АТО з нетерпінням чекала кохана дівчина, з якою Андрій почав зустрічатися ще до мобілізації. Наталка — з села Орищі сусіднього Іваничівського району, за фахом також медик. Їхнє кохання за сім місяців загартувалося, зміцніло, і молоді люди в день Старого Нового року зареєстрували свій шлюб. А весілля відклали на травень, сподіваючись, що до того часу в Україні вже настане мир.
На фото: Кохання Андрія та Наталки випробувала війна.
