…У них із Максом було півтори години до літака. Вони летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв, мабуть, ще з колиски. Хотів побачити справжню пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики...
(Закінчення. Початок у «Волині-новій» за 24 травня)
…У них із Максом було півтори години до літака. Вони летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв, мабуть, ще з колиски. Хотів побачити справжню пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики
Ольга ЧОРНА
Рожеві туфлі! Трішки не такі, але схожі на ті, які бачила з Костею… Приміряла. — Підбори не зависокі? — Не зависокі! — оцінив її мрію незнайомець. — Перепрошую. Ви… — Я просто пасажир, — засміявся. — А туфлі справді гарні. Вам пасують. — Чесно? — Ма, купи їх. Супер! — підтакнув Максим. — О, ми летимо одним рейсом, — пролунав уже знайомий голос. — Ви? — Здається, я вас десь бачив. У мене хороша зорова пам’ять. — Ви часом не лікар? — Ні. А чому?.. — Просто так запитала. Вони пам’ятають своїх пацієнтів. Навіть закохуються в них. — Я не лікар. Це погано? До речі, я не назвав свого імені. Дмитро. Я живу… Виявилося, вони з одного міста. Можливо, й десь бачив її серед кількох сотень тисяч облич. Вони їздили одним автобусом на екскурсії. Дмитро був тут не вперше. Він любив, ні, обожнював цю гарячу землю і її таємниці. — Удень пустеля золота. Уночі — срібна. Під її пісками причаїлися древні цивілізації і світи. Пустеля відкриває таємниці не відразу. Вона вичікує певного часу… Дмитро розповідав надзвичайно захоплююче. У Максима виникали нові й нові запитання. — Макс, дай людині відпочити, — не витримала Неля. — Ма… тобі також цікаво. — Максиме, я забув запитати: ким працює твоя мама? — Юристом. Вона лише видається дуже серйозною. Насправді мама класна. А ви де працюєте? — Нічого особливого. Маю трохи бізнесу. — А чому ви тут сам? — Я не сам. Я з вами. Тобто… не звертай уваги. Заговорився я. — Макс, залиш людину в спокої. — Все гаразд. Раніше ми приїжджали сюди разом. Це був наш улюблений клаптик землі. Тепер… Максим, ти дорослий, зрозумієш. Моя дружина і донька пішли… пішли жити до мого найкращого друга. Тепер вони сім’я. А я сам. — І наш тато пішов… — Макс! Прошу тебе… А у вас, Дмитре, все налагодиться. Молоді успішні чоловіки довго не бувають самотніми. Завжди знайдеться якась мишка… — Хто знайдеться? — Не звертайте уваги. Спека… Вона рятувалася від палючого сонця білим шаликом. Інші жінки з їхньої групи одягали маленькі капелюшки і капелюхи. А Неля — легкий білий шалик. Гарячий вітер бавився ним, висмикував з–під шалика волосся кольору стиглої пшениці. Ця жінка була схожа на дивну білу птаху серед жовтих пісків і голубих небес. «Я не повинен думати про неї. Бізнес, прибутки, поставки, відсотки, партнери… Про це й думай. І про доньку, яка телефонує ночами потай від колишньої дружини. Донька… Який же я дурень, що дозволив вивезти її на інший край землі. А Колян, друг, нехай йому грець! Хто б подумав? А Ліля, Лілі… Повелася на його статки. Колян багатший. І Лілі вибрала його. І доньку зманила…». — Не сумуйте, Дмитре, — перервала його внутрішній монолог Неля. — Ви ж любите цей клаптик землі. Відпочивайте від своїх справ і спогадів. …Вона взула блідо–рожеві туфлі й одягла ніжно–рожевого кольору костюм. Розпустила волосся. Трішки косметики, трішки усмішки, трішки бісиків в очах. — Ма, ти куди? — На роботу. — Хм!.. Нині річниця їхнього з Костею весілля. Колись це був щасливий день. Вони тихцем клали одне одному під подушки подарунки. Так повелося від першого року одруження. А ввечері Костя запрошував її в ресторан. Вони завжди відзначали це свято лише удвох. — Мишка, мишка, де ж ти взялася на мою голову? — мовила сама до себе Неля. Після роботи заглянула в невеличке затишне кафе. Тут пахло кавою, спокоєм і ностальгією. Присіла біля вікна. Неля любила спостерігати за людьми, «читати» їхній настрій. Цього її навчив Костя. Відчувала й на собі чийсь погляд. А може, здалося. Сьогодні вона багато думає про Костю. А він про неї? Пам’ятає про нинішній день? Хоча навіщо це йому? У нього з мишкою є свої свята. Цікаво, чи кладе він їй під подушку подарунки? Неля вийшла з кафе у тепле золоте надвечір’я. — Я не помилився, це ви, Нелю! Хотів у кафе підійти, але… А туфлі справді личать. — Дмитро?.. Він запитував її про сина. Вона його — про справи. Він казав, що часто згадував їхню відпочинкову зустріч. Вона відмовчувалася. Так і дійшли до маленького імпровізованого квіткового ринку біля старого храму. — Пані, купіть гладіолуси. Погляньте, вони такого ж кольору, як ваше вбрання. — Нам все відро, — сказав Дмитро. — Квіти беріть, а відро мені потрібне, — запротестувала літня продавчиня. — Нам не треба відра. Ми купимо всі квіти, що в ньому. — Один, два, три… п’ятнадцять, сімнадцять. Маєте щедрого чоловіка, пані. А то деякі як почнуть прицінюватися, як почнуть вибирати найменші квіточки… За оберемком гладіолусів Неля не розбирала дороги. Дмитро підтримував її під руку. А продавчиня картала себе: — От старе немудре. Та хай би брали те відро!
