60 ЛІТ У ПАРІ

Від Стрітення пішов 61-й рік, як Адам Васильович і Агафія Тимофіївна Пасі живуть у парі. Хоч був час, коли вони подумки вже хоронили себе, а отже, і свою сім’ю. Він — на шахті у Воркуті, вона — в Совєтской Гавані на лісоповалі. Боялись, що не повернуться до рідного поліського краю, де в них росли два синочки
Агафія, або Гашка, як звали її здебільшого (в дівоцтві Мальчук) жила на хуторі — неподалік від села Видричі Камінь-Каширського району. З весни й до пізньої осені пасла з сестрами овець. І не лише своїх, а й чужих, щоб якусь копійку заробити.
— Якось із Мостищ родич привіз до нас на хутір баранів на літо, — пригадує Агафія Тимофіївна.— Побачив нас, дівчат, і каже до батька: “О, то в тебе є такі дівки на виданні — я жениха привезу”. І справді, як дійшло до того, що баранів на зиму в село забирати треба було, то прислав за ними хлопця, який і став моїм чоловіком. Як сьогодні пам’ятаю: вийшла на двір і кажу: “Дядьку, ходіте, разом пополуднаємо”. Той “дядько” і був мій Адам, всього лиш на шість років старший за мене.
А наступного разу родич приїхав на хутір і передав, що Адамові сподобалась білява Гашка. “То що, будемо сватів засилати?”— спитав батьків дівчини. А вони й не проти. Спободався їм Адам — спокійний, розсудливий. Ясно, що і Гашці сподобався хлопець, інакше б, мабуть, не вдалось загітувати її йти так рано заміж — ще й шістнадцять не мала вона. А що ніколи не пошкодувала про це раннє заміжжя, свідчать її слова, вже сказані сьогодні, в поважному віці:
— Адам — добрий у мене мужик. Ми з ним так прожили, що на нас люди завидували. Одного хочу — аби мої внуки ще так прожили...
Батькові Адама “жінки не водилися”. Мав він їх за своє життя сім, і всі вмирали. Тож пішла Гашка після весілля, яке зробили її батьки на хуторі, в Мостище — юна, але одна і найголовніша хазяйка. Та лиш два місяці були молоді разом. То був сорок четвертий рік. Радянські війська гнали вже німця. Адама забрали на фронт, а Гашка із свекром залишилась хазяйнувати.
— Хочеться мені до матері — хутір недалеко, через річку. А прийду додому, то мати насварить і випровадить назад: “Вийшла заміж, то вертайся туди, де твоє хазяйство”.
Вже й кінчилась війна. Влітку сорок п’ятого, якраз на Зелені свята вернувся Адам. Можна було порадіти, що живий-здоровий, що з “м’ясорубки” вискочив — обійшлось легким пораненням. Але недовгою була та радість. Не минуло й двох років, як чоловіка арештували. То був непростий час — можна було потрапити в число “ворогів народу” навіть за те, що нагодував “хлопців з лісу”.
В березні сорок сьомого арештували Адама, а в серпні і за Гашкою приїхали. Його засудили на двадцять п’ять літ, її — на десять. Не подивились на те, що старший син залишався без батьків, а друге дитя, яке виношувала Гашка, мало народитись вже в тюрмі.
— Залишила я первістка Миколу на своїх сестер, — розповідає Агафія Тимофіївна. — А Іванко, якого я народила в тюрмі, якийсь час був зі мною. З Луцька переправили мене з ним у Житомир. Трохи потримали там, як донора, — я годувала чужих немовлят. А потім приїхав мій брат і забрав Іванка. Теж до сестер відвіз. А мене відправили аж за Амур. Коли ми вернулись через сім літ з чоловіком додому, то наші синочки вже в школу ходили.
Це легко сказати — відсиділи сім літ і вернулись до рідної хати. А за цим — страшний спогад про все прожите й пережите.
— Як згадаю, що то були за роки, — говорить літня жінка, — то аж трусить мене. — Везли нас в товарняках в Хабаровський край. Пригадую, через річку Амур на понтоні переправляли. Через вікно бачимо, як вагони в річку опускають. “Хрестімося, це вже нас топити будуть!” — вигукнула якась з жінок. Ми ж не знали, що то вагони переставляють на понтон, на колію. Так привезли нас в Совєтскую Гавань. Сьогодні це місто велике, як доводилось чути. А тоді там тільки водокачка стояла. Розбили ми палатки, привезені з собою, і жили. З одного боку річка, з іншого — ліс. Ясно було, що нікуди не втечеш. І пиляли ми в тайзі ліс. Щодня на сопку треба було вибиратись з чималим вантажем: кожна несла дві пляшки води, зв’язані мотузкою і перекинуті через плече, і пилку. Взимку — п’ятдесят градусів морозу, а ми так працюємо, що нам гаряче.
Між таборами листування не було. З листів від рідні Гашка могла дізнатись, де її Адам. А як йому у Воркуті жилось, то вже він сам розповів, коли вони через сім літ зустрілись вдома.
— На триста метрів опускався під землю, — пригадує Адам Васильович. — Не раз присипало, ребра ламало. Не раз йшов на шахту і думав, як би покінчити з життям? Ця думка була від відчаю, від того, що не сподівався вернутись додому. Бо ж то двадцять п’ять літ каторжної роботи! Хто стільки витримає?! Якщо десь не привалить під землею, то хвороба відправить на той світ. Адам Тимофійович, як кажуть, не здавався. Писав скарги Сталіну — просив розібратися, бо ж, вважав, що несправедливо його засуджено. Нарешті звернувся у Верховний Суд СРСР. Сім місяців “ходила ця жалоба”.
— І ось одного дня, — говорить Адам Тимофійович, — прийшов у барак наш бригадир. А то вже десь перша година ночі. “Вставай, Пась!”. “Що таке?”— здивувався я. “Шукай літр горілки”. Я ще не здогадувався, за що ж будемо пити. А коли знайшов горілку, то бригадир налив у бляшані кружки і сказав: “Вип’ємо за моє здоров’я і за твою волю”. І дав мені документ, в якому було сказано, що “Пась Адам звільнений за межі Воркути на місце проживання...”. На ранок пішов я на шахту, розрахувався. А в сім вечора випустили мене за ворота — йди куди хочеш. А мені страшно, бо ж і не знаю, куди йти. Правда, з воріт вискочив ще один такий самий, як я. Під’їхала машина. Вона й відвезла нас на залізничну станцію. Одержали ми на руки проїзні документи і почули напутні слова-застереження: “Вас звільнили, ви тихенько поводьтеся, а вранці сядете на поїзд і поїдете до Москви”.
Яким великим було здивування Адама Пася, коли, приїхавши в Москву, він побачив “море людей”. Те саме — в Києві.
— Я ж думав, — каже він, — що вже всі у Воркуті, на шахтах горбляться. Там же сорок шахт — сорок таборів! А скільки ще таких міст, як Воркута, по Сибіру?!
Агафія Тимофіївна вернулась додому на пару місяців раніше за чоловіка. Не знала, за що братись. Города посадити й то не мала чим. А ще ж дітей треба годувати.
— А одна жінка порадила мені, — пригадує Агафія Тимофіївна, — взяти мішка і пройтись по селу. Тобто нажебрати картоплі на садіння. Ой, як я плакала?! Я ж з такого хорошого роду — якби мої батьки знали (а вони на той час вже були покійні), перед якою прірвою я опинилась, то плакали б разом зі мною. На щастя, вже скоро й Адам вернувся. За два роки в нас ще двоє діток було. Якось я пожурилась перед сусідкою, що знову вагітна. “Що ж ти журишся? За таким чоловіком не треба боятись родити дітей”. Бог мені ще послав сина і доньку. Всього четверо зростили ми дітей. На жаль, коротким було життя найстаршого нашого Миколи — поїхав до моїх сестер в Печору на заробітки. А кінчились ті заробітки тим, що привалило його землею.
Ще за совєтів Адама Васильовича і Агафію Тимофіївну було реабілітовано. Тридцять літ відпрацювали вони в колгоспі. Сьогодні в подружжя вже є дев’ять внуків, п’ятеро правнуків. Ще як їхала Агафія Тимофіївна в Хабаровський край, то одна жінка, така ж засуджена, кинула їй на карти і сказала: “Ти вернешся додому, хоч всі здивуються, бо вже думатимуть, що нема тебе в живих...”
— А ще карти показали, — говорить Агафія Тимофіївна, — що буде в нас з чоловіком садок. І будуть нам люди завидувати, що гарна сім’я, будемо ми завжди при грошах. Воно так і є. І садок виростили, в любові й злагоді живемо, і в хазяйстві завжди якась копійка водилась. А зараз вже пенсію маємо.
... Я сфотографувала поважне подружжя біля їх хати, в якій вони вже років двадцять живуть самі. І в якій буває гамірно й весело, коли збирається вся родина. Побажала дожити при здоров’ї до діамантового весілля. А до цього ювілею вже й не так далеко.
Катерина ЗУБЧУК.