НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ

Sandra OLEK

Я визирнула у вікно і похолола: до моїх дітей, які очікували на вокзальній зупинці рейсовий автобус, підійшов якийсь мужчина і повів їх з собою.
Мені одразу ж стало зле. Накинула шубку просто на халат, сяк–так взулася і вибігла на холод, морозне дихання якого відчула лише тоді, коли наздогнала дітей.
— Куди ви їх ведете? — кинулася до незнайомця.
— У міліцію.
— Що ж вони встигли накоїти, чекаючи автобус?
— Не переживайте, жіночко, вони мені потрібні як свідки.
— Які ще свідки?
— Бачите, один п’яний двірник так вдало «підмів» своєю залізною лопатою мою машину, що залишив на ній багато подряпин. Його повів у міліцію мій товариш, бо той погано тримається на ногах. Ваші діти бачили «роботу» двірника, тому й запросив їх свідчити. Вони не відмовили.
— А те, що мені ледве ноги не відмовили, це нічого? А те, що бабуся наготувала нам їжі до свята — теж нічого? Завтра ж тридцять перше. Ви усвідомлювали, що ми залишимося на Новий рік біля порожнього столу? — кричала на всю вулицю, налякавши дядечка, який тягнув по снігу гарну ялинку.
— Мамо, людина попросила допомогти!
— А мати — не людина, яка наказала вам їхати до бабусі.
— Та не переживайте, я потім сам завезу ваших дітей до неї.
— Думаєте, я дозволю своїм дітям сісти в машину до незнайомого?
— А водія автобуса ви знаєте? А всіх пасажирів, які там їхатимуть? Крім того, дивіться, яка слизота. Думаєте, автобус не може перекинутися?
— Перестаньте мене лякати. Я знаю лише одне: ви — саме та людина, через яку ми новорічної ночі клацатимемо зубами, мов Злидні з «Лісової пісні».
Мені було надзвичайно прикро. На свято до мене, розлученої жінки, мав завітати такий же розлучений однокласник. Тому й вирішила підготуватися якнайкраще. Попросила матір, щоб не пошкодувала пернатих, бо дочці нарешті може усміхнутися доля. І на тобі! Вбухала гроші в новий пристойний одяг, щоб здаватися Степанові гарнішою й молодшою. А тут така халепа! Що ж я подам на стіл? Хіба сама ляжу? Адже шлях до серця мужчини лежить через шлунок!
Незнайомець побачив мій розпач і взяв мене під руку.
— Ви такі схвильовані. Тримайтеся, бо впадете. Бачите, як слизько.
Вивільнилася й одразу гепнулася, боляче вдаривши коліно. Заплакала. Мужчина знову взяв мене під руку. Вже не пручалася.
— Не хвилюйтеся. Все буде добре.
Це йому було добре так казати. Ніяких проблем. Жінка йому вдома напекла, наварила. А мені все повинна була передати мати.
Тому мене гризла думка про те, що тепер треба буде позичати купу грошей, а робити це перед Новим роком — дуже погана прикмета!
— Зараз усе владнається. Я завезу ваших дітей до бабусі і привезу назад. А якщо ви так боїтеся за них, то поїхали разом. У якому селі вона живе?
— У Пінявці. По трасі, перша хата зліва, — відрапортувала донька.
— Ти ще б сказала, скільки разів стукати в двері, щоб бабуся знала — приїхали свої!
— Тричі стукати, — дочка наче не зрозуміла натяку.
— До речі, давайте познайомимося. Я — Павло.
— Марина.
— Отже, будьмо знайомі, Марино. Ніколи не вгадаєш, чи знадобиться колись те чи інше знайомство. І, повірте, спираючись на свій великий життєвий досвід, скажу, що іноді знайомі бувають значно кращими за родичів і друзів, яких, здається, знаєш давно і яким віриш.
— Не заперечую.
— Ну, ось і відділок.
Ми зайшли в коридор. Павло попрямував до чергового.
— Зачекайте. Тут і без вас роботи повно. «Підготовка» до Нового року у самому розпалі: три поранення на побутовому ґрунті і чотири крадіжки машин.
Ми просиділи до четвертої ранку, аж доки настала наша черга. Коли ж нарешті вийшли звідти, Павло почав дякувати.
— Що й казати — виручили. Сідайте в машину — поїдемо в село.
Не встигли ми вмоститися, як одразу ж за містом заглох мотор.
— Знаєте що, — знову почав сипати вибаченнями Павло, — ходімо в цей цілодобовий ресторанчик з домашньою кухнею. Тоді викличу вам таксі. Ви поїдете додому. Я розберуся з машиною, з’їжджу в село і привезу вам усе необхідне. Адреса й умовний сигнал мені вже відомі, залишилося вам тільки назвати ім’я вашої матері. І зателефонуйте до неї, щоб передала мені все у вже готовому вигляді. Адже для тушкування і смаження у вас вже не буде часу.
... Не звикла я їсти о пів на п’яту. Але Павло був такий галантний. Так щиро припрошував, що я погодилася б сидіти з ним тут до ранку. Та діти швидко закуняли. Павло викликав таксі й підвіз до квартири.
…Ми проспали майже до обіду. Робити ж було нічого. Ялинку вбрали раніше. Десь о восьмій я зробила бутерброди і почистила картоплю. Павла все не було.
— Бог з ним, з Новим роком, — сказала раптом дочка. Хоч би він не втрапив в аварію. Он яка ожеледиця. А такий хороший мужик. От би нам такого батька. Я б його слухалась.
— Що ти таке дурне говориш?
— А чого ж? — підтримав її син. Ти б тільки бачила, як він постійно крадькома зиркав на тебе. Дивився й дивився, дарма що ти, вибач за порівняння, гарчала на нас, мов скажена собака.
Дзень!
— Це він! Він! Дядько Павло! — одночасно заверещали діти і кинулись до дверей.
Ні, не Павло. Це Степан з’явився на дві години раніше. Він одразу ж підозріло глянув на мене і поцікавився, якого це Павла ми тут виглядаємо.
— Хорошого, — не розгубилася дочка.
— Не реагуй — дівчинка не в настрої.
— То з нами святкуватимуть і діти? — Степан не приховував свого невдоволення і розчарування.
— Що, заради вас мама викине нас на вулицю чи засуне до шафи.
Степан зрозумів, що повівся нетактовно.
— Та це я пожартував. Невдовзі ж ми станемо однією дружною родиною.
— Сумніваюся, — тихенько, але так, щоб почула і я, сказала дочка синові.
Степан саме вийшов у коридор, щоб роздягнутися. Він не міг почути її слів.
— Ну що ж, діточки, і ти, Марино, з Новим роком, що прийде незабаром, — сказав і важко опустився у м’яке крісло. Було видно, що вже десь устиг заправитися. — Думаю, час проводити старий рік.
І тут він кинув погляд на майже порожній стіл. Його лице здивовано витягнулося.
— Марино, що це означає? Я завжди знав тебе як чудову господиню. А в тебе, виявляється, такої ночі нема чим гостя пригостити–причарувати? Так не годиться.
— А годиться сприймати дружину лише як кухарку? — гиркнула дочка. — Чи приходити до майбутньої дружини з порожніми руками? Хоч би коробку цукерок принесли. А ще давній знайомий. Колишній однокласник. Он наш новий знайомий за невелику послугу нас водив у ресторан! А тут ніби долю збираєтеся поєднати, а навіть пляшку шампанського не купили.
— То у вас є якийсь знайомий, якого ви чекаєте? Павло, здається? — Степан нищівно глянув на мене, але його погляд не подіяв, бо у доньчиних словах все було правдою. — То я пішов. Зайду до нашої Нелюськи. Чув, що вона теж нещодавно розлучилася.
Але не встигли за ним зачинитися двері, як тієї ж миті почувся дзвінок.
— Мамо, я сам відчиню. Може, це той приморочений повернувся.
— Ні, це таки дядько Павло, — зірвалася з місця дочка. — Заходьте. Ми вже переживаємо.
— Розумію.
— Що? Що ви розумієте? Я вже думала, що ви розбилися!
— Дитино! — вихопилося у нас із Павлом.
— Не чіпайте мене! — заплакала, притулившись щокою до Павлової куртки.
— Я й не здогадувався, що можна переживати за чужу людину!
— Та який же ви чужий. Он півночі разом у міліції просиділи! — додав син.
Ми всі засміялися.
— Тримайте привезене, — Павло притяг із коридору підозріло велику кількість сумок і пакетів. — Гарно святкувати, — повільно пішов до дверей.
Пошкодувала, що не маю права його затримувати.
І тут дочка, тамуючи подих, сказала:
— Я здамся вам нахабою, але скажіть, чи не хотіли б ви залишитися святкувати з нами?
— Хай живуть нахаби! — зраділо закричав Павло. — Хай їм щастить у всьому! У мене не було жодного приводу залишитися у вас! — він вхопив мене за руку і вперше сміливо заглянув в очі.
— А я жалкувала, що не смію затримати тебе!
— Чи ж я не казав одразу, що новий знайомий може стати не тільки другом, а й чоловіком і батьком? — сказав Павло, готуючи пляшку до салюту.
Ми добре пам’ятали, що він тоді говорив зовсім інше, але не заперечували: годинник бив північ, у келихи лилося шампанське.