Оксана сиділа біля вікна і тихо плакала з відчаю...
Оксана сиділа біля вікна і тихо плакала з відчаю. Пригадувала, як два роки тому, на Різдво, у її квартирі пролунав якийсь на диво веселий дзвінок. На порозі, замість рожевощоких від поцілунків морозу дітлахів-колядників, стояв високий хлопець
Sandra OLEK
Він відсторонив жінку і, зробивши крок усередину приміщення, хрипко сказав: – Дозвольте заколядувати! А тоді, не чекаючи відповіді, фальшиво затягнув: – Добрий вечір тобі... – Чи не здається вам, шановний, що ви перебуваєте уже не в тій віковій групі, щоб співати колядки? Хлопець уважно придивився до неї, а тоді здивовано протяг: – Іванко? Хіба ти мене не впізнаєш? – Пізнала б, якби таки була Іванкою. Мене звати Оксанка. Хоча в такому стані вам однаково, чи Іванка, чи Оксанка, чи хор-ланка. Незнайомець пильно глянув їй у вічі, а тоді, все ще дивуючись, мовив: – Хіба ти... звиняйте, ви не колишня дружина мого колишнього однокласника? Ну-ну, не дивіться так сердито. Уже й сам бачу, що помилився. Тільки чим? – замислився. – Квартирою, будинком чи цілою вулицею? Бо, знаєте, таки взяв уже трохи «горючого» на душу населення. – А ви впевнені, що не помилилися цілим містом? У вас із друзями часом немає відомої кіношної традиції? – Ну, не вважайте мене таким уже випивохою. Просто вчора зателефонував у справах до Толика, як ви вже зрозуміли, колишнього однокласника, а його дружина, як ви вже теж зрозуміли, знову ж таки колишня, сказала мені, що вони тиждень як розлучилися. А я п’ять років тому був у них на весіллі, і хоча молоду не роздивлявся: навіщо? – але пам’ятаю, що була гарненька і маленька. От я й подумав, що самотній жіночці сумно, мабуть, бути у свято одинокою. Тому й вирішив зайти у гості, мовляв: «Добрий вечір тобі, пане господарко». Тож несіть це на кухню, – раптом він простягнув їй свою торбу. – Будемо разом святкувати. Ви мені сподобалися. А Іванка не образиться. Вона ж не знає, що збирався її відвідати. І вона... понесла. Уже через годину, познайомившись як слід, Вадим (так звали хлопця) повідомив їй, що неодружений, що нещодавно переніс гірку втрату: його покинула дівчина, бо він без інтелігентного родоводу (слюсар за фахом) — не сподобався батькам нареченої з учительської родини. – У мене така ж історія. Я не підходжу під визначення «багата наречена». – О, то у нас – море спільного. Будемо, як кажуть у народі, триматися купи! Це «тримання» тривало кілька місяців. Вадим був ніжним і надійним, але з пропозицією руки і серця чомусь не поспішав. Оксана перебувала в напруженому чеканні. І одного дня звернулася за порадою до сусідки-подруги, яка зайшла до неї позичити якусь дещицю. Та подивилася на Оксану, як на маленьку, і, сміючись, проказала: – Дивачка. Вона ще й питає, що робити. Скажи йому, що вагітна. От і побачиш реакцію: любить — буде твій, а не любить – шукай вітра в полі. Її слова перервав дзвінок. Це був Вадим. Його очі дивно блищали, та, захоплена порадою сусідки, жінка цього не помітила. Хлопець приніс пляшку шампанського. – Сьогодні отримав зарплату. Давай вип’ємо. Оксана глянула на келих шампанського і подумала, що якраз і з’явилася нагода скористатися настановою сусідки. – Я не питиму, Вадиме. – Чому? – У нас буде дитина. Вадим хряснув келихом об підлогу. Відскочив, притьмом кинувся до дверей зі словами: – Брехуха! Я все чув! Оксана безсило впала на диван і сумно прошепотіла: – Шукай вітра в полі. ... Вадим зник із життя, а воно взяло й насміялося з неї – через місяць по тому пересвідчилася, що справді чекає дитину. Не стала розшукувати коханого, щоб повідомити новину. У свої тридцять їй так хотілося мати дитинку, що сопітиме уночі під боком. Буде для кого жити. Син народився з великими сірими Вадимовими очима, тому й отримав ім’я батька. Настало Різдво. Діти бігали з квартири в квартиру, і на всіх поверхах лунало: – Дозвольте заколядувати! Тому мимоволі лізли в голову думки про «Добрий вечір тобі, пане господарко!», про те, що Іванка не образиться, — й на очі впала пелена. ... На сходах почулися чиїсь бадьорі, на диво знайомі кроки. Так ходять мужчини напідпитку. Так ходив її Вадим. Але чим ближче відлунювали вони біля Оксаниної квартири, тим невпевненішими ставали, а біля дверей стихли зовсім, ніби хтось, не вірячи собі самому, чогось чекав, наче реагував на плач її дитини. Син заспокоївся, і жінка понесла його в ліжечко, відчуваючи за дверима чиюсь присутність. Не витримала нервового напруження і відчинила. Там стояв Вадим. – Я до Іванки. І знову без попередження. Ти ж знаєш: вона живе поверхом вище. За два роки ніяк не дійду до неї. Дитя знову зайшлося плачем, тому Оксана, не реагуючи на слова Вадима, побігла в спальню. Він зайшов за жінкою. На нього глянули його ж очі, повні сліз. – Це мій син, – не запитав — ствердив. Узяв дитину, притулив. – Це мій син, – пробувала боронитися. – Так, – сказав примирливо, обнявши її за плечі. – Це наш син. Він поклав притихлу дитину в ліжечко, й знову, як і два роки тому, тицьнув до рук Оксані важку торбу: – Це, жінко, нам до святкового столу. Думаю, що Іванка не образиться. – Звісно, – засміялася Оксана, – вона ще влітку вийшла заміж і виїхала звідси.
