Що важливіше: життя, наближене до європейського, чи безвізовий режим?
Важко навіть охарактеризувати те, що спостерігається останнім часом поблизу наших митниць. Це треба бачити! А ще краще – відчути особисто! Поїздки в Польщу для частини наших людей стали як щоденний похід у магазин по хліб. Це – спосіб життя. А дехто каже, що виживання… Тому більшість із них терпить приниження, нервозність, втому, багатогодинне стояння в черзі. Коли це закінчиться?
Алла ЛІСОВА,
редактор відділу економіки газети «Волинь–нова»
Днями українці отримали чергову порцію розчарування, пов’язану з відтермінуванням – уже вкотре – безвізового режиму з ЄС. Знову почули від Президента обнадійливу дату – січень наступного року… Десь довелося прочитати порівняння: очікування безвізу подібне до мрії про «повну перемогу комунізму», яка мала от–от здійснитися.
Безперечно, безвізовий режим нам потрібен – це вже навіть питання принципу. Тим паче, всі в один голос твердять, що наша держава свої зобов’язання виконала. То в чому ж річ? Втішив під час саміту Україна – ЄС у Брюсселі виступ Дональда Туска, котрий україн-ською мовою висловив підтримку, запевнивши, що наш успіх стане успіхом усієї Європи. А депутат Європарламенту від Литви Пятрас Ауштрявічюс вважає, що вимоги України щодо безвізового режиму обґрунтовані. При цьому, на його думку, ЄС не виконав свою домашню роботу, включивши у гру щодо «безвізу» політичні інтереси.
Хоча загалом складається враження, що ми просимо безвізовий режим як подачку. Асоціація про членство в ЄС – теж під знаком питання. Можливо, треба настирливіше вимагати? Або, як вважає дехто з політичних експертів, вводити зі свого боку візовий режим для європейців? Бо ще з часів президентства Ющенка Україна стоїть перед європейцями з простягнутою рукою, благаючи їх пустити наших громадян на свої терени. Це, до речі, проявляється не лише в питанні віз, а й в економічних моментах. Візьмемо, наприклад, Угоду про зону вільної торгівлі з Євросоюзом, що надає річні квоти на експорт до ЄС української продукції. Вони, м’яко кажучи, бажають бути вищими…
То невже нам так важливо, щоб кожні півроку можна було перебувати 90 днів у якійсь із країн Шенгенської зони? Звісно, для частини українців це спростить перетин кордону й перебування в Європі. Однак треба знати, що безвізовий режим передбачає також ряд обов’язкових умов, пов’язаних із фінансовим станом: не маєш грошей – не так легко туди вирватися.
Для тих, хто їздить «шопінгувати» або відпочивати в Європу, – давно «безвіз». А для решти? Усім відомо, що в Україні найнижчий рівень життя серед європейців. Нашим громадянам (звісно, не тим, хто задекларував свої статки з багатьма нулями) навіть соромно зізнаватися про свої зарплати. Тому, напевно, важливіше, аби спочатку запроваджувалися і виконувалися (!) закони, наближені до європейських. І самим іти вперед: створювати робочі місця, працювати на вітчизняну економіку, викорінювати корупцію, жити за правилами, аби нас сприймали як освічену, висококультурну, патріотично налаштовану націю. Тоді б, напевно, зменшувалася кількість охочих будь-якою ціною потрапити «за бугор», принижуючи себе і країну.
А поки що статистика не на нашу користь, і це передусім повинно турбувати владу. Зараз кожен шостий українець рішуче налаштований на еміграцію. За результатами опитування Міжнародного кадрового порталу, якщо ще торік серед причин цього на перший план виходили нестабільна політична ситуація й відсутність відчуття безпеки, то сьогодні акцентують увагу на матеріальних аспектах, зокрема на інфляції, зростанні цін і низькому рівні життя. Третина українців їде за якісною медициною, освітою та доступним страхуванням. Дещо менше третини впевнені, що за кордоном можна значно більше заробляти, виконуючи навіть непрестижну роботу. Трохи менше половини вважають неможливим залишатися в країні, де не дотримуються законів і процвітає корупція. А саме відчуття безпеки, можливість професійної самореалізації та спрощену процедуру реєстрації власної справи українці згадали в останню чергу.
