Прощання з коровою, або місто моєї мрії
Дуже добре пам'ятаю, як її виводили з двору. Я ридав, бо випадково почув розмову дорослих, що з нашої корови, якій приносив свіженьку травичку, виганяв після обіду в череду та зустрічав увечері з паші, зроблять ковбасу. В душі звучало безмовне та вічне дитяче запитання: чому світ такий несправедливий? Плакала корова, яка, напевно, відчувала, куди її женуть, а мама чомусь не виходила з літньої кухні. Я ще з надією в голосі запитував: «А не можна її забрати з собою?». «А де ж ти її, синочку, будеш пасти, хіба на асфальті...»
Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування та сільського життя газети «Волинь-нова»
Так у 1971 році, коли мої батьки продали новозбудовану велику хату у селі Трилісці й переїхали у районний центр Ківерці, я став «городським» жителем. Ніхто ж моєї згоди не запитував. Тому мене заманювали калачем, точніше — морозивом, оскільки навідріз відмовлявся їхати в чуже й страшне, як тоді здавалося, місто. Пообіцяли щодня мінімум одну порцію, щотижня — дитячі атракціони та інші грандіозні розваги. Окрім цього, справжні ковзани з черевиками, які тоді називали «канади», та дитячий велосипед «Орленок». З наближенням моменту переїзду зростав список бажань. Десь там попереду, враховуючи всі обіцянки та майбутні подарунки, мене чекало загадкове та майже казкове життя у місті моєї мрії.
Лише коли вантажівка з речами рушила, сидячи в кабіні, я відчув невимовну, майже смертельну тугу за селом, за друзями, а особливо — за коровою. Мені здається, це була найбільша травма мого дитинства. Кілька років майже кожну неділю та всі канікули я проводив у рідних Трилісцях — там жила мамина рідна сестра, тьотя Оля.
Скільки себе усвідомлюю, завжди був невгамовним фантазером та переконливим брехуном, тому своїм маленьким сільським друзям розповідав неймовірні байки про «городське» життя, якого направду не було, а лише в моїх химерних оповідках. Про цирк, з якого втекла мавпочка й жила у нас вдома, про катання на зебрі в зоопарку, про мої регулярні купання у відкритому басейні з гарячою водою та запеклі хокейні баталії на справжньому льодовому стадіоні, про стрибки з парашутом зі 100-метрової вежі. Але найбільше мені подобалася захоплююча історія про пригоди у трамваї, яким я добираюся до школи. Оскільки я брехав натхненно та вигадливо, щоразу додаючи нові цікаві подробиці, хлопчаки спочатку мені вірили. Коли ж ми підросли, то обман розкрили, але міф про ідеальне місто вже було створено моєю фантазією. Значно пізніше, навчаючись в університеті, на лекціях із філософії дізнався, що таку вигадку науковці називають утопією.
...Нещодавно минуло 45 літ, як я семирічним хлопчаком відправився у життєві мандри з рідного села на пошуки міста своєї мрії. Думаю, його насправді не існує, а лише в моїй уяві. Проте продовжую наполегливо та вперто шукати. Як же жити без мрії?
