Чесним людям дали шанс. А в контрабандистів та можновладців і так усе буде добре

… ЛЮБОВ’Ю УКРАЇНЦІВ ДО УСЬОГО, ЩО «ПРОІЗРОСТАЄ»
Бувало у вас таке: заходите в якусь державну чи недержавну установу–фірму–організацію, а там — справжній квітник? Хтось дбайливо порозставляв у кожному вільному куточку силу–силенну різноманітних вазонів. (Той, хто був у редакції «Волині–нової», не дасть збрехати: щось схоже є і в нас. Причому Валентина Штинько опікується цим зеленим царством не тому, що вона — ведуча рубики «Квіткова підкова», а якраз навпаки: веде рубрику через те, що любить квіти).
Взагалі в Україні, здається, їх вирощують усюди — великі і малі вазони стоять і у котельнях, і у найвищих кабінетах. А навесні на підвіконнях не тільки у квартирах, а й у тих–таки кабінетах можна побачити ще й різноманітну розсаду.
…От придбали нещодавно родичі теплицю на дачу. Будуть вирощувати огірки та помідори. Ну і перець з капустою. І петрушку. І рядочок чорнобривців скраю…
– Та за ті гроші можна було 20 років купувати скільки хочеш огірків, помідорів і навіть перець з капустою, — кажу їм.
– Ти нічого не розумієш. То — свої огірки, без хімії! — відповідають.

Оскільки Росії‑2 в нашій державі бути не може з тієї простої причини, що Україні більше ніде бути Україною, то спільним міцним фундаментом має стати саме українська мова.

Чому це не розумію? Навіть дуже добре розумію. Давно помітив: коли мова заходить про можливість українцеві попоратися на землі, то треба забути про арифметику. Нема чого рахувати гроші, адже теплиця, хоч і хапаєшся після роботи у ній за поперек — вона не заради грошей. Вона — задля радості! Бо яке то задоволення власноруч вирощеним плодом пригостити дітей та онуків!
І навіть «пані з міста» купують рукавички і мчать, як тільки трохи сонечко пригріє, на свої дачі–городи. І можна було б, здається, покинути ці сотки, але ж ні… ніби в генах та земля! Кожен намагається щось десь вирощувати.
А скільки–то мови потім! Якщо справжній англієць може вести нескінчені бесіди про погоду, то українець — про свій город. Свій сад. Свої квітники.
Що там казати, і досі пам’ятаю ту ні з чим не зрівнянну щемливу радість, коли в дитинстві вперше сам обробив розчином пошкоджений стовбур старої яблуні. Попідрізав гілки, обкопав і побілив, продовживши — як сподівався — їй ще на трохи життя.
А згадайте «Зачаровану Десну» Олександра Довженка, де він передає слова своєї мами: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що–небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».
Рідко який українець не підпишеться під цими словами, хіба ні?
Що ж, хай проізростає!

… З УМІННЯ НАВІТЬ ПЕРЕМОГИ ПЕРЕТВОРЮВАТИ НА ПОРАЗКИ
Влада бачить склянку завжди наполовину повною. Бо прагне дописувати собі успіхи. А народ зазвичай бачить наполовину порожньою. І має рацію. Бо влада має знати, що «втюхати» людям фальшивку не зможе.
Але звичка українців понарікати і поплакатись інколи призводить до того, що й повну склянку ми вперто називаємо порожньою. І навіть явну перемогу примудряємося записувати у поразку. Цим дуже добре користується Росія, яка через п’яту колону в умовах інформаційної війни легко розкручує істерію та нівелює те хороше, яким справді варто дорожити і  яке потрібно підтримувати.
Взяти, наприклад, історію з безвізом. Однозначно велике досягнення, яке працює на перспективу, для наших дітей та онуків, має величезне і символічне, і практичне значення. Перша реальна ознака, що нарешті розвернули наш український корабель в інший бік від кремлівського Мордору. Шанс насамперед для чесних людей. Бо в бандюків, контрабандистів чи можновладців і так усе добре.
Але ж ні. Скільки навколо скептицизму!
«Кому він потрібен», «люди не мають грошей, щоб їздити», «краще візи, бо на кордоні повертатимуть кожного другого» — стандартний набір «причин», чому не треба схвалювати можливий безвізовий режим. Брехливі тези, які добре лягли на недовірливий український грунт.
Звісно, було б непогано, якби після відміни віз не треба було взагалі робити ніяких документів, а на кордоні з ЄС кожного українця зустрічали б хлібом–сіллю і давали по тисячі євро «підйомних». Але такого не буде. Безвіз — це лише шанс. І якщо хтось не хоче ним скористатися, хай дасть можливість іншим. Починаючи з тих, хто зможе легше перетнути кордон, щоб просто придивитися до перспектив працевлаштування, – і до артистів, науковців, спортсменів, лікарів, учителів, представників місцевого самоврядування тощо, які отримають чудову нагоду для особистих контактів та спільних проектів. Не кажучи вже про туризм.
Нещодавно спілкувався з Романом Смогоржевським, мером польського Легіоново, яке є побратимом нашого Ковеля. Він каже, що співпраця між містами могла би бути набагато активнішою, але «ж через ці чортові черги на кордоні»… і далі йде ненормативна лексика. Якби безвіз допоміг уникнути штучних перешкод, було б чудово. Але він ще не почав діяти, а ми вже нарікаємо…
Під час гібридної війни ворог має завдання посіяти хаос, ненависть і зневіру, спочатку стріляючи по посольствах, а потім — по мізках. Він робитиме все, щоб перемішати зерно з половою. А нам треба навпаки — вперто відділяти одне від одного. І не робити з повної склянки порожню. Як, втім, і навпаки.

… ТИМ, ЯК ВАЖКО РІДНА МОВА ВІДВОЙОВУЄ СОБІ МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ
Коли пропонують не зачіпати питання захисту державної мови, то люблять наводити аргумент, що російськомовні так само захищають Україну у війні проти Росії, як і україномовні. У таких випадках пригадую бесіду із викладачем одного з київських вишів Максимом Петренком, добровольцем, який провів на фронті майже два роки.
Коли демобілізувався, війна довго його не відпускала, особливо важко було ночами. Каже, тижнями і місяцями чекав, що от–от піднімуть по тривозі. Порятунок знайшов, працюючи над спогадами про війну: «Я зрозумів, що багато речей перестають здаватися страшними, якщо їх описати». Але коли сам перечитав перші сторінки, то… видалив їх з комп’ютера. Бо написані були звичною для нього російською мовою.
– Вирішив, що так нечесно щодо побратимів по зброї. Що ж тоді ми захищали?
З того часу почав писати українською. І якщо раніше Максим запитував студентів, якою мовою читати лекції, то тепер — ні, викладає лише українською. Після війни це для нього стало важливим.
Я завжди вважав, що людина, яка прийняла Україну, як Максим, прийме й українську мову, — якщо не для себе, то для своїх дітей та онуків. Хоча б для того, щоб і їх не «розводили» мовними суперечками кремлівські та доморощені політтехнологи.
Та не все так просто. Кожен найменший крок із поширення української мови викликає шалений опір. Згадайте, як важко приймалося рішення про квоти на українську музику на радіо, хоча йшлося всього про третину пісень. Навколо мовного питання все більше дискусій і конфліктів. Скандал та істерія після невдалого жарту Скрипки про «гетто» (знайшли «фашиста»!) — тому підтвердження.
Тобто мовна проблема таки потребує вирішення. Хочеться, звісно, щоб це відбулося не через загострення, яким обов’язково спробують скористатися недоброзичливці, а внаслідок консенсусу в суспільстві, який полягатиме у поступовому добровільному прийнятті більшістю української як реально державної та публічної у всіх сферах.
Не можуть носії різних мов просто закритись у своїх гетто. Це послабить і зрештою зруйнує країну, що не є в інтересах ні одних, ні інших. А оскільки Росії–2 в нашій державі бути не може з тієї простої причини, що Україні більше ніде бути Україною, то спільним міцним фундаментом має стати саме українська мова. Дорога до цього буде довгою і непростою, може, інколи по лезу. Але її необхідно пройти.