Михайло Врубель та його Царівна Лебідь
Батько — стройовий офіцер — обрав синові кар’єру юриста. Але майбутній художник був байдужий до юридичних наук. Вступивши восени 1880 року до Академії мистецтв, він перетворився на фаната в галузі давньоруського мистецтва
Перша значна монументальна робота Врубеля — фреска «Зішестя Святого Духа на апостолів» (1885) на хорах Кирилівської церкви, яка розміщувалася на території лікарні для душевнохворих. Потім були орнаменти у Володимирському соборі. У Києві 28–літній Врубель зустрів 32–річну Емілію, дружину реставратора церков професора Прахова, матір трьох дітей. Імпозантна пані з волошковими очима й дивовижно виразними губами добре грала на фортепіано, її любив слухати Лисенко, а Врубель співав під її акомпанемент. З Емілії він писав для Кирилівської церкви лик Богородиці. Батько художника, полковник Врубель, про цю ікону казав: «У ній дуже мало святості, але вона прекрасна».
Він закохався в її голос і мало не в перший день знайомства освідчився.
У 1890–му художник поїхав до Петербурга писати декорації до постановки приватної опери Сави Мамонтова «Ґензель та Ґретель». Тут співала Надія Забіла – нащадок давньої чернігівської козацької шляхти, племінниця скульптора Пармена Забіли, який першим створив погруддя Тараса Шевченка. На афішах було майже італійське прізвище Надія Забелло.
Тоді й народилася власна казка Надії Забіли… На одній із репетицій до неї підбіг чоловік зі словами: «Чудовий голос!» — і поцілував руку. Це був художник Михайло Врубель. Він закохався в її голос і мало не в перший день знайомства освідчився. Невдовзі 28–літня Забіла та 39–річний Врубель повінчалися у Женеві. Після подорожі до Швейцарії, Італії, Греції повернулися до Харкова, де збиралися ставити оперу «Демон», а Надія мала співати партію Тамари.
Врубель обожнював дружину: їздив на всі її репетиції, вистави, знав напам’ять усі її партії, придумував грим, майстрував вбрання. На якийсь час Михайло став абсолютно щасливою людиною. Навіть біля ліжка важкохворого батька він жартував, замовляв до обіду шампанське. На піку успіху Надія Забіла зачарувала композитора Миколу Римського–Корсакова, що почав писати тільки для неї. Великого галасу наробила прем’єра опери «Казка про царя Салтана», в якій партію Царівни–Лебедя співала Надія, а декорації та костюми були виготовлені Врубелем.
Потім народився довгоочікуваний син Сава з блакитними очима матері та… потворною заячою губою. У 1901–му в художника виявили ознаки душевного розладу, у нього погіршився зір, професор Бехтерєв порекомендував помістити Врубеля до психіатричної лікарні професора Сербського. Надія самовіддано боролася за коханого, через рік він вийшов майже одужавши… А доля посилала удар за ударом: у Забіли помер батько, важко захворіла мати, помер Савочка від звичайнісінької застуди.
Надія вистояла, а Врубель упав у стан душевної кризи. Як тільки йому ставало легше, він малював. У найважчий період створив «Портрет Н. І. Забіли на тлі берізок». Заради лікування чоловіка Надія після дев’яти років блискучих виступів на сцені опери Сави Мамонтова перейшла до Маріїнського театру. Та, коли почастішали напади, галюцинації, Врубель попрощався з дорогими людьми і поїхав до того театру, де вперше зустрів її, після чого вирушив до клініки. Надія винайняла житло поруч і кожного дня була з ним: читала, співала упродовж 4 літ, хоч він і осліп, і занурився у морок безпам’ятства.
Вона ненадовго пережила коханого. 4 липня 1913 року у ніч після концерту творів Миколи Римського–Корсакова у сні закінчилася казка Надії Забіли.
