Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
Пам’ятати найкращих

Волинь-нова

Пам’ятати найкращих

Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»


Коли дивлюся на дітей, котрі йдуть зі шкільними ранцями за плечима, думаю: «Які ви щасливі, малята!» І десь у підсвідомості закрадається твердження: як добре бути дитиною — веселою, безтурботною, не перейматися, що буде завтра, а жити на повну сьогодні: танцювати під дощем, ловити сонячні зайчики, падати і не плакати від болю. Ми нерозривно пов’язані з місцем народження, з вулицями та людьми, серед яких росли. Тож і своїх учителів я завжди згадую з якоюсь дитячою радістю: ми тягнулися до них, мов до сонця соняшники, вростали в життя, мов трава в каміння, і дивилися на них із захватом та заздрістю. Так лише діти можуть дивитися на дорослих, бо світ вседозволеності манить до себе. І нині при зустрічі з наставниками після тривалої перерви міркую про час, що не жаліє нікого. Помічаю, як вони змінилися, зрештою, постаріли. Та найважче проводжати їх в останню дорогу. На жаль, найдостойніші йдуть першими. У їхню смерть не хочеться вірити, її сприймаєш як образу, завдану особисто тобі.
Голос у телефонній слухавці прозвучав, мов грім серед ясного неба: не стало Володимира Кичилюка. Не по літах рано хвороба раптово обірвала його життя. Не маючи звань та титулів, він просто пішов – і все, чим займався весь свій вік, зникло в минулому. Авторські книги «Кримне: на скрижалях історії» та «Яревище – літописний «Рай» Волині» – найвагоміше його досягнення. Працював над третім виданням, але закінчити не встиг.
І ніби все гаразд, покоління мають змінювати одне одне, ніби хвилі. Але ми втрачаємо своє дитинство тоді, коли відходять наші наставники. Я згадую свого вчителя з почуттям нестерпного смутку й щирої вдячності. На його уроках було надзвичайно цікаво. Про таких сьогодні кажуть: «Неймовірно крутий». Пригадую, як він сідав на краєчок учительського столу і починав урок. Дивився у вічі і вів за собою. Не знаю, яким він був, коли переступав поріг учительської, але мені здавалося, так викладати історію не вміє ніхто.
Найбільше я його поважала за те, що він не боявся правди, був прямолінійним і справедливим до нас, учнів. Не ділив клас на багатих та бідних, кращих та гірших. Для нього ми всі були однакові. У кожному вмів побачити сонце. У нас Володимир Іванович викладав предмет «Людина і світ». Пам’ятаю його велику «дванадцятку» у шкільному зошиті і розгонистим почерком виведене «Дякую». Такий підхід мав лише він. І коли я ганебно провалила випускний іспит з історії і вже здавалося, що навчання у виші мені не світить, він зумів знайти потрібні слова: «Якщо у людини є мрія – значить, вона сильна. Не варто побиватися за оцінками. У тебе все вийде». І цього вистачило, щоб я витерла сльози, і та натягнута четвірка моєї мрії не зламала.
Як багато всього було, і як хочеться за все це дякувати своїм учителям: за щасливе дитинство, за прочитані книжки, за отримані знання, за помилки, з яких, виявляється, можна робити правильні висновки. Згадую про них з радістю. Головне — щоби вистачило пам’яті. І та оцінка замість заслуженої двійки у шкільному атестаті день за днем шліфувала мій характер, примушувала бути собою, не відступати, не зраджувати собі, не боятись падати, не соромитись правди. Не можна забувати нічого з того, що зробило тебе таким, яким ти є.
Я, напевне, продовжую дивитися на світ дитячими очима, бо це дивовижний погляд, уважний і вдячний. І нехай попереду – втрати і розчарування, але то прекрасне відчуття – довіряти своєму серцю. Не варто зраджувати дитячі мрії. Не варто соромитися своєї вірності. За цю науку я вдячна найбільше. І в мені завжди знайдеться сила й воля лишитися собою, не поступитися власними принципами, побороти страхи. Тому що мене цьому вчили. Ось ці вчителі. І найвагоміше, що можу зробити, – це пам’ятати найкращих.